Лірникові думи

Руданський Степан Васильевич

XII

І приїхали додому. Став Давид питати: «Що там, люде, в білім світі Про мій плуг чувати?» Слуги низько поклонились, Стали говорити: «Даруй боже тобі, царю, Многі літа жити! Ісходили ми всю землю, Скрізь людей питали,- Скрізь від тисячі червоних Менше не давали. Лиш пастух їдей поганий З пантелику збився: Не цінив він твого плуга, Тілько з него кпився. Оцінив лиш на дві копи І сказав до того, Що, як в маю дощ не буде, Він не варт нічого!» «Ой самі ви,- Давид каже,- 3 пантелику збились, Да і тії разом з вами, Що в ціну гонились. З вас усіх пастух убогий Єсть найрозумніший. І пастух той - видно діло - Син мій наймудріший. Беріть, люде, коні в стайні, Каждий

вороного, Поїжджайте, доганяйте Соломона мого!..» І зачали люди всюди Їздити, питати. Лиш да ремне - в чистім полі Вітру не піймати!

XIІІ

І Давид-цар зажурився, Став думу гадати, Як би свого Соломона В світі відпитати. «Га!
– подумав,- видам баль я, І зійдуться люде. Межи ними непремінно Соломон мін буде!» А в Давида - треба знати - Все робилось живо: Загадав лиш,- і вродився В него баль на диво. Трублять труби, ідуть люди, Сіли за столами. І дубові столи гнуться, Гнуться під мисками. І миски всі срібні були, Тарілки із злота. Гостям тілько із ложкамі Кепськая робота: На два локті кажда ложка, Як тут скажеш брати? За кінець возьмеш рукою - Губі не дістати. Ближче возьмеш - друге горе, Бо, як набираєш, Держаком сусіду свому Очі вибираєш. І задумалися гості, Страва застигає; Душа рада б попоїсти, Та пуття не знає.

XІV

І Давид думу гадає: «Гостей в мене много, Но нема ще межи ними Соломона мого. Де ж ти, сину Соломоне? Де ж ти так довгенько?»,- І поглянув кругом себе, І здихнув тяженько. І прийшла сама цариця З панею їдною, Царя взяли попід руки, Повели з собою. Тут в минуті, ніби з неба, Соломон напався: «Чом не істе, добрі люде?» - Живо запитався. «Чи ж не видиш, яка ложка?- Стали бормотати, - Возьмеш страви,- очі видать, Губі не дістати!» А він живо людям каже: «Ціхо! угамуйтесь! Ложки - в руки! і, як діти, Через стіл годуйтесь!» «О, спасибі тобі, хлопче!» - Люде закричали, Ложки в руки і на чудо Балювати стали. Давид входить, догадався, Сина скрізь шукає. А син, бог лиш тілько знає, Де вже опирає!

XV

Вже двадцята Соломону Осінь наступає. Соломон сидить над морем, Думоньку гадає: «Віють вітри, віють буйні. Страшно хвилі б'ються; Тяжко, тяжко мому серцю. Що аж сльози ллються. Наймудріший я на світі,- Що ж мені із того? Як приблудний ходжу, блуджу Коло дому свого! Ходжу, блуджу коло дому І рідні не бачу. Тілько неньку проклинаю, Тілько долю плачу. Нене ж моя, рідна нене! Що ж ти починила? Нащо мене Соломоном На світ породила? Нащо мене Соломоном На світ породила - Нащо мене сиротою По світі пустила? І пустила, і від батька Сина відганяєш, Нене ж моя, злая нене, Чом не умираєш?»

XVI

Почорніло синє море, Сонечко згасає, І на небі чорна хмара Каменем звисає. Як склепіння гробовеє, Небо сумне стало, І, як гроби, з себе, море Хвилі підіймало. І по світі білім тихо, Тілько ворон кряче, Тілько вітер повіває І жалібно плаче. Вдруг півнеба загорілось, Запалахкотіло ... І, як оком промигнути, Страшно загриміло. Загриміло, загуділо, Земля затряслася, І по небі громовая Стрілка пронеслася. Бах на землю! Стало тихо. Небо замовчало. Лиш дрібненькими сльозами Землю устеляло. Плаче небо й перестало, Небу легше стало; Чорні хмари розійшлися; Сонце засіяло. Любо, мило в білім світі, Пташечки співають. В полі люде хліб збирають В морі риби грають. Любо, мило в білім світі, На душі миленько. Лиш їдному Соломону Сумно та тяженько.

XVII

І сидить він під скалою, І сидить, і плаче. Аж тут ворон чорнокрилий Понад морем кряче: «Ой, літав я кажду нічку Помежи горами, Кажду нічку доглядав я Соломона мами. Ой, коли ж ти, злая ненько. Будеш

умирати? Ой, коли ж я над тобою Сяду балювати? І літав я надаремне, І не маю жалю: Серед тучі, серед грому Я дождався балю. Общипав я твоє тіло Виссав твої жили,- Нащо ж серце твоє чорне Громи розкришили! ..» І літав він понад море, Просив моря пити: Тяжко стало після балю Ворона палити. I зачав він воду пити, Пив і не напився І без духу в синє море 3 берега звалився. А Соломон розважає, Сльози утирає І до батька, до Давида, Весело вертає.

XVIIІ

Давид плакав у палацу, Тяженько журився. Аж тут раптом перед него Соломон з'явився. «Здоров, батьку мій Давиде! Ой, як ся ж ти маєш? Чи за неньку, чи за сина Сльози проливаєш?» І упав йому у ноги, Низько поклонився,- I, як сонечко на небі, Цар розвеселився. «Здоров, сину Соломоне, Рідная дитино! Де ти був до сего часу? Сядь-но, розкажи-но!» І Соломон сів із батьком. Все став говорити: Як-то його рідна ненька Думала згубити; Як він смерті відкупився Від рідної мами; Як потому став він жити Чужими літами. Розказав він все Давиду. Давид розридався: «Слава богу, Соломоне, Що хоть ти остався! Я старий; уже не можу, Будеш помагати, А як смерть пошле мні господь, Будеш царювати!»

XІX

І почули зараз люде, Да і світ дочувся, Що Соломон - у Давида, Що він повернувся. І зібрались до Давида Царі і цариці, Мужі, хлопці і дівчата, Й гарні молодиці. Давид видав баль на диво, Гості їли, пили, Напослідок Соломона Видіти просили. І явився син Давидів, Лиш не в кармазині: В простих чоботях пасових, В простії свитині. І говорить: «Добрі люде! З розумом судіте: Як що шиєте, то перше Гудза зав'яжіте!» Тілько всього було й мови, Всякий розважає, Як, куди і против чого Соломон стріляє. Розважали і гадали, Сили не добились, Поклонилися Давиду, Сину поклонились. І поїхали додому, Стали розважати: Що б то було, як він каже, «Гудза зав'язати»?

XX

Якось живо після балю Цар Давид скончався, І Соломон сів на троні, І коронувався. Сів на троні й зачинає Думоньку гадати: Як би небо розгадати, Море згрунтувати. Соломону треба було Тілько захотіти. Захотів лиш,- і на крузі В небо став летіти. І летів він, і чи довго - Бог то святий знає. Наостаток аж під самі Хмари підлітає. В хмаpax густо, круг оперся Нічого діяти! І зачав він помаленьку Хмари розгортати. Розгортає чорні хмари, Круг свій підіймає, Аж по самій середині Голуба стрічає. «Здоров, мудрий Соломоне! Де ж ти так спішишся? Не ізміряєш ти неба, Даром не трудися. Може ще як ти на милю Хмарою проб'єшся. Но як дальше йти захочеш, Там і останешся. Повертайся ж ти додому Та пантруй усюди: Під тобою синє поле І п'ятно лиш буде. І п'ятно - то земля наша, Синє поле - море! ..» І вернувся він із неба, Мале йому горе.

XXI

«Га, не міряв же я неба,- Став він промовляти,- Ану, стану ланцюгами Море грунтувати!» Ізробив він шкляну хату, Ланцюги чіпляє І із нею кораблями В море виїжджає. І на самій середині Увійшов до хати, І казав себе помалу В море опускати. І от в море щораз глибше Соломон спускався, І що море в собі має- Все то роздивлявся. Опускався ... ба вже й мало Ланцюга бог має, Аж тут рак до него лізе І його вітає:- «Здоров, царю Соломоне! З моря підіймайся: Дно побачити морськеє Ти не сподівайся. Двадцять літ жию я в морі І донизу йду я, Но дна моря не дістати, Поки не умру я. Може, ти і дна достанеш, Як ланцюг урветься, Но вже світу повидати Більше не прийдеться!.» І не зміряв він і моря, Як не зміряв неба, І пізнав він, що тих річів Міряти не треба.