Лірникові думи

Руданський Степан Васильевич

X

А тим часом що день божий Дощики спадали; Всюди гори і долини Зеленіти стали. Ліс, травиця і пашниця Стали виростати. Но даремне: що минуло Тому не бувати. На аршин трава піднялась - Да і засихає. За Адамову травицю Ліс відповідає. То, що мохом називали Допотопні люде, Бур'яном у нас зоветься Да і зватись буде. А що люде, бідні люде На що ізвелися! Як комахи, комашнями Тілько завелися. Ниньки родиться на радість, Завтра умирає; Ранком грає против сонця, Вечором згниває. Но й за теє ми повинні Господа хвалити, Що й такими нам позволив В білім світі жити.

Додаток

Загорділи великани Бога

прогнівили І пропали з світу сего, Ніби і не жили. І пропали - як не жили! Пам'ять стеребилась. Аж недавно (кажуть люди) Їх нога з'явилась. І у Києві чи Львові,- Бог то святий знає- Серед церкви нога тая Баню підпирає. 

(14 вересня 1856 р.)

3. ЦАР ДАВИД [8]

І

Був колись-то цар на світі, Що Давидом звався, Спав на сріблі, в діамантах, В золото вбирався. Палац в него був на диво: Стеля вся шкляная, І над стелею ходила Рибка золотая. Стіни в перлах-діамантах, В люстрах вся підлога, І на милю вкруг палацу Срібная дорога. Да і жінка гарна була, Нічого казати: Лиш поглянути на нюю, Гріх не покохати. Тілько б жити-поживати Та молитись богу, Но Давид пішов з розкоші Не на ту дорогу. Люди охали, стогнали, З голоду вмирали, А Давид, що тілько бачив, Грабив напропали. Дівчат гарних й молодиців Зводив він нінащо. Через него й його жінка Пустилась в ледащо. Стид і сором, віра й правда Все то замирало. Повернулось все в палацах І пуття не мало.

8

– напівлегендарний староєврейський цар (II ст. до н. е.). Церковники приписують йому авторство Псалтиря (книги псалмів). Насправді ж ця книга складалася протягом багатьох віків.

II

І задумав бог Давида До пуття привести. Нарядився купцем дальнім, Став товари везти. Їздив всюди й до Давида В місто заїжджає. Давид чує: «Купець дальній» В гості запрошає. І приїхав купець дальній. Став Давид питати: «Звідки, купче чужоземний? Що маєш продати?» Купець каже: «Я з Єгипту. Найясніший царю, Но при собі на сю пору Не маю товару. Все-м розпродав меж царями Що йно мав продати; Тепер хочу в тебе, царю. Палац торгувати!» «Много грошей, купче, маєш, В тім надію маю. Лиш чи будемо сватами. Того я не знаю. Як насиплеш тілько злота, Що всі мої люде Наберуться, кілько зможуть, То твій палац буде!» «Все то буде, ясний царю!
– Купець одвічає.- Нехай тілько цар вельможний Свій народ скликає!»

III

Затрубили рано труби,- Голос розіллявся; І до ранку до другого Весь народ зібрався. І повів їх купець дальній Меж високі гори, І в минуті стали гори, Як золоте море. «Беріть, люде!
– купець каже Доки вволю буде!» І зачали злото брати Давидові люде. Брали, брали і ховали, Далі перестали. «Годі з нас! ми всі довальні!» Разом закричали. Закричали й розійшлися, Звідки хто узявся. І з Давидом меж горами Лиш купець остався. «А що, царю!
– купець каже. Не програєсь, може?» Но Давид йому говорить: «Не спіши, небоже! Чия хата, того й правда. А не дам нічого. Та ще дякуй, як тебе я Випущу живого!» «Твоя правда, ясний царю. Все ж таки годиться Нам з тобою, ясний царю, У людей судиться. Живі люде не розсудять- До вмерлих підемо: Там в півночі на могилах Правду ми найдемо».

IV

Наступає тиха нічка, Світять ясні зорі, І в тумани, як в намітку, Завинулись гори. От і місяць із-за моря Череп підіймає І на цвинтар під горою Сумно поглядає. Було пусто меж гробами, Вмерці міцно спали, Лиш купець дивний з Давидом Через них ступали. І приходять в середину Цвинтаря старого, І зачав купець будити Каждого вмерлого. І говорить: «Встаньте, люде! Встаньте, божі діти! І мене з царем Давидом Вірно розсудіте». І розкрились старі гроби, Вмерці повставали, Вмерці встали, в ноги впали І купцю сказали: «Боже вічний, боже дивний. Праведний ти боже! Хто тебе, правдивий боже. Осудити може?! Не тебе нам, але нас ти Будеш всіх судити, Як захочеш кості наші З гробу воскресити». І

пізнав цар, з ким судився. Богу поклонився, І відтоді зачав жити, Мов переродився.

V

Замовчали у Давида Скрипка і цимбали, І в палацах тілько гуслі Набожно бриньчали. І зачав Давид на гуслях Пісні вигравати, І в тих піснях силу божу Дивну вихваляти. А часами, як прийшлося, Грав і не святую, І списував тії піснін В книжку у їдную. І убралась книга в пісні, Ніби небо в зорі, І розрізав Давид книжку, І кидає в море. Їдні листи утопали, Другі випливали, І котрі лиш випливали - Ангели збирали. І зібрали, богу дали, Став господь читати, Прочитав - і нам, хрещеним, Казав передати. І тепер у каждій церкві Пісні ті знайдуться І ті пісні цар Давида Псавтирою звуться.

VI

І говорить бог і господь: «Царю і пророче! Проси в мене, мій пророче, Чого серце хоче». А в Давида, слава богу Вволю було всього, Були й дочки, лиш не було Сина ні їдного. І зачав Давид молитись Господа благати І просити його щиро, Щоб три сина мати. Щоб їден син був найкращий, Другий - наисильніший, А щоб третій син у него Був найрозумніший. І вислухав бог Давида З небесного трона І дав Йосипа, [9] Самсона [10] Да й ще Соломона. [11] І Іосип був найкращий, Самсон - найсильніший, Соломон, його- мізинець Був найрозумніший. І найстарший син Іосип Завідував снами. І тепер іще остався Звичай межи нами, Що як тілько коли-небудь Сни страшнії маєм, Пробудившись, не встаючи, Тричі примовляєм: «Що приснилось, то приснилось, Нехай святий Йосип Розтолкує й на все добре 3 злого переносить».

9

– один із синів царя Давида.

10

– (староєврейське - Шимшон) - давньоєврейський міфічний герой, син царя Давида. За біблійною легендою, мав надзвичайну фізичну силу.

11

– (давньоєврейське - Шеломо; близько 976-935 до н. е.) - цар Ізраїльсько-Іудейської держави (близько 960-935 до н. е.). Син царя Давида. За традицією, йому приписують ряд творів, що входять до Біблії: «Книга притч», «Книга премудрості», цикл любовно-весільних пісень («Пісня пісень») та ін. Ім’я Соломона в переносному значенні - синонім мудрості.

VII

Середущий син Давида В війнах лиш кохався І ходив по цілім світі, Всюди воювався. Наостаток в нашу землю- Дніпром припливає, Але тілько з води вийшов - Аж лев надбігає. Самсон кинувся на него, Наступив ногою, Роздер пащу, і із пащі Пішла кров рікою. А тим часом йому руки Й ноги обімліли, І в минуті лев з Самсоном Вічне скаменіли. А потому зійшлись люди, Київ збудували, Но льва того і Самсона 3 місця не рушали. І тепер Самсон льва того Тисне під ногою, [12] Дере пащу, і із пащі Б'є вода рікою. 

12

– І тепер іще він тисне

Лева під ногою...- Йдеться про пам’ятку архітектури і гідротехнічного мистецтва «Самсон» на Червоній (колишній Контрактовій) площі у Києві. Збудована у 1748-1749 рр. архітектором Григоровичем-Барським. На початку XIX ст. усередині павільйону було поставлено дерев’яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1981 р. фонтан було відновлено в первісному вигляді (автор проекту архітектор В. П. Шевченко). З фонтаном пов’язано багато переказів (вважалося, наприклад, що той, хто вип’є води від «лева», залишиться жити в Києві). Переказ про походження цього фонтану використав також І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім’я».

(4 жовтня 1856 р.)

4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН

І

Ще цариця Соломона На світ не родила, Лиш надію тілько мала,- По саду ходила. І ходила, й говорила З панею їдною, Котра з паном, своїм мужем, Жила не з правдою. Аж приходить покоївка І оповідає, Що йде пан той до палацу І пані шукає. І цариця тії пані Дала свою раду: Ісховатися від мужа В вишневому саду. А сама йде до палацу, Пана запрошає. «Що нам скажеш, добрий пане?»- Весело питає. А пан низько поклонився, Як царям годиться, І говорить: «Будь здорова, Ясная цариця! Я не маю що казати: Я прийшов питати, Чи у тебе мої жінки Часом не видати?» «Ні, нема тут, милий пане!» - Вона відвічає, А тим часом голос з неї Стиха промовляє: «Твоя жінка у садочку, Можеш пошукати. Яка жінка твоя, пане, Така й моя мати!» Чи почув пан, чи ні теє, Що дитя казало, Лиш цариці після того Дуже кепсько стало.