Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

VII

«Яка ж тогді се бу­де в те­бе віра, Щоб, як на пад­ло, на лю­дей ди­ви­тись І, пе­ре­ва­жив­ши німо­го звіра, Своїм за­пек­лим вар­варст­вом хва­ли­тись? Ні піп, ні ксьондз нас на та­ку на­уку, На звірство нас та­ке не нас­тав­ляє, Щоб чо­ловіку зав­да­ва­ти му­ку, Коли своє він діло ви­пов­няє. За се ж те­бе Гос­подь су­дом своїм ска­рає».
–

VIII

«Аллах

те­пер суд­дя мій, мосціпані! Покинув я ваш при­суд хрис­ти­янський. Тепер моя на­ука вже в Ко­рані: Я тур­чин і слу­га рай­за сул­танський». І сму­ги знов по спи­нах прос­тяг­ли­ся, Нові рубці кри­ваві наб­ря­ка­ли. Котилися го­ро­хом і ли­ли­ся Гіркі по що­ках, да не ути­ра­ли, - Робити вес­ла­ми біда­хи пильну­ва­ли.

ІX

Поглянула з пла­чем на Кан­те­ми­ра Старенька по­па­дя і про­мов­ляє: «А ти ж мені ка­зав, що ва­ша віра Вам ми­ло­сердіє по­веліває!» - «Повеліває, не­не, навіть і до злю­ки, Та не до зрад­ни­ка, кот­рий здіймає На нас хи­жацькі, роз­би­шацькі ру­ки: Таких наш суд без ми­лості ка­рає І віддає но­вим по­тур­на­кам на му­ки.

Х

Сей з тих ляхів, що ост­рах на Цо­цорі Віддав мені у ру­ки, мов ота­ру, А ко­за­ки, з тих, що на Чорнім морі Редшид заг­нав під шаб­лю яни­ча­ру… Немилостивий кат! Бо тяж­ко мститься, Що ко­за­ки панів ляхів не люб­лять. Нехай ка­тує: дух наш ве­се­литься, Як во­ро­ги один од­но­го губ­лять І про свою враж­ду між му­сульманст­вом труб­лять.

XI

Попи й ксьондзи се дві не­чисті си­ли, Що підня­ли­ся душі всім спа­са­ти І ми­ром ва­шим так за­ко­ло­ти­ли, Що бу­де­те вовіки ра­бу­ва­ти… Ти кри­виш­ся, тобі се гірко чу­ти: Дак знай же, що й мені гірка ся ча­ша, - Така гірка, мов ви­пив я от­ру­ти. Однакова з то­бою до­ля на­ша. Той Ко­чу­бей - мій брат єди­ний. Ти вжах­ну­лась?

XII

І є тобі чо­го жа­ха­тись, не­не. Я був у нього в тій страшній хур­дизі, І син моєї ма­тері від ме­не Так од­вер­нувсь, мов був я син тиг­риці. Аллах дав нам обом свій об­раз чис­тий, Вложив обом у гру­ди щи­ре сер­це, - І насміявсь із Бо­га дух не­чис­тий, Що

ду­хом тьми, от­цем ол­жи зо­веться: Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.

XIII

Він хо­че вмер­ти в тій по­ганій вірі, Що ідольством наз­вав про­рок ве­ли­кий, Що нею дурнів ду­рять ли­цеміри, Сповняючи їх кров'ю мо­ре й ріки. Він хо­че го­ло­дом се­бе уби­ти, Мов той орел, що крильми не вла­дає: Не хо­че го­ло­ви під нас хи­ли­ти, І смерті, як верб­люд во­ди, жа­дає, - Готов хоч на га­ках стра­шен­них тих висіти.

XIV

Сьогодні вранці на Мос­ток Мерт­вецький Козацького зіпхну­ли оса­ву­ла, І він по­вис, як Мит­рик Вишневецький, І до чор­тяк ду­ша йо­го шуг­ну­ла. Левко ж на лю­ту смерть бай­де ди­вив­ся, Мов на яку мальова­ну кар­ти­ну, За ду­шу пра­вед­ну, мов­ляв, хрес­тив­ся І прос­лав­ляв щас­ли­ву ту го­ди­ну, Що ля­же й сам в та­ку ж кри­ва­ву до­мовину».
–

XV

«О ду­ше бідної доч­ки моєї!
– Простерши ру­ки, по­па­дя ска­за­ла.
– Не зна­ючи ще до­леньки своєї, Достойне сер­це ти собі ізбра­ла… О, не на те, Ма­ру­сенько, уздріти Тебе ба­жаю, щоб ті зла­тог­ла­ви, Одежу пиш­ну на тобі хва­ли­ти, Дівоцької оги­ду чес­ти й сла­ви, І встря­ти у твої роз­коші та за­ба­ви!

XVI

Ні, сер­це рідне, ду­ху мій не­бес­ний, Моя мо­лит­во ран­ня і вечірня! Мій об­ра­зе свя­тий, мій віку чес­ний, Моя надіє рай­ськая надзірня! Навчу те­бе ба­гатст­вом гор­ду­ва­ти, Як пра­хом тим, що топ­че­мо но­га­ми, В убо­жестві та в му­ках уми­ра­ти, Гнушаючись Гос­подніми вра­га­ми, Як неп­ро­щен­ни­ми пе­кельни­ми гріха­ми!»

XVII

Мов та стру­на тон­ка трем­тить на лірі, Від го­ло­су сум­но­го Аз­раїла, Так зат­ремтіло сер­це у Заїри, Душа таємним го­рем за­боліла… «Попаде!
– ка­же Кан­те­мир.
– Не знаю, Чи зло­бою кипіть, чи пла­кать му­шу, Бо на Заїрі сльози помічаю… Росою Бо­жою ки­пу­чу ду­шу Сі сльози хо­ло­дять, і я твій жаль про­щаю».

XVIII