Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

XIV

«Коли го­то­ва, то й віддай, ца­ри­це, Як од­да­ла б і я за Кан­те­ми­ра! На не­бе­сах твій дух воз­ве­се­литься», - Рече по­важ­ним го­ло­сом Заїра. «Готова, о, го­то­ва, сест­ро!.. Бо­же! Ти чуєш з не­ба… О Пре­чис­та Ма­ти! Нехай твоя свя­та ру­ка по­мо­же Мені Лев­ка з не­волі ря­ту­ва­ти!» І, зняв­шись, по­ча­ла со­лод­ки­ми ри­да­ти.

XV

«Моя

ца­ри­це!
– ка­же їй Заїра.
– Година до­ро­га. Я сповісти­ти Про все не­гай­но му­шу Кан­те­ми­ра, Щоб діло по­чи­нав своє ро­би­ти. Учора він про­сив, бла­гав сул­та­на Подарувати жизнь йо­му Лев­ко­ву, Та не вбла­гав за­пек­ло­го Ос­ма­на. Звелів собі на блюді ко­за­ко­ву Прислати го­ло­ву у ба­ню мар­му­ро­ву.

XVI

Та не блідій, не зціплюй рук, ца­ри­це. Він пійде в ба­ню ще аж завт­ра вранці, А вве­чері, як Гес­пер [69] за­го­риться, На волі вже з Лев­ком всі бу­дуть бранці. їх со­рок душ са­мо­го ота­ман­ня Сидить у Чорній башті над во­дою, Ждучи сво­го стра­шен­но­го ка­ран­ня. Попливемо ту­ди уд­вох з то­бою, І бу­деш ти са­ма Лев­ко­вою судьбою».
–

XVII

69

– Геспер - у давньогрецькій міфології божество вечірньої зірки - найпрекраснішої із зірок. Геспер греки називали планету Венеру як вечірню зірку.

«Як се, Заїро? Я не ро­зумію».
– «Ось як. Історія се вже дав­няш­ня, Та роз­ка­за­ти доб­ре не зумію. Розмова му­жа із ца­рем вчо­раш­ня Йому відкри­ла на Ос­ма­на очі: Що він у нього не гетьман ве­ли­кий, А па­ру­бок ма­лий, підпа­ру­бо­чий. І ганьбою бу­ло б йо­му навіки - Про турків роз­ли­вать крові людської ріки.

XVIII

Не хо­че більш Ос­ма­нові слу­жи­ти, А ввійде в мир і лад із ко­за­ка­ми І вкупі бу­дуть мос­ка­ля ду­ши­ти, Ляха й во­ло­ха би­ти й пліндру­ва­ти».
– «Як!
– про­рек­ла на се ста­ренька ма­ти, - Сього вовік не мо­же бу­ти-ста­тись, Щоб нам на хрис­ти­ян із ва­ми вста­ти І вкупі у людській крові ку­па­тись!.. То чим же нам тогді, яким на­ро­дом зва­тись?» -

XIX

«А ста­неться, - відка­зує Заїра, - Бо не да­дуть ля­хи са­мим вам зня­тись І без ор­ди страш­ної Кан­те­ми­ра Од во­рогів

своїх обо­ро­ня­тись».
– «Марусю! Ви­би­рай, моя ди­ти­но: Чи в Києві ца­ри­цею наз­ва­тись І рідну ущас­ли­ви­ти країну, Чи од вінця царсько­го відка­за­тись І хрис­ти­янськую прий­ня­ти тут кон­чи­ну?» -

XX

«Я виб­ра­ла, ма­ту­сю, яс­на зо­ре! Не знаю, що з то­го бра­терст­ва бу­де: Чи лю­дям щастє, чи ве­ли­ке го­ре, Чи сла­ви­ти­муть, чи кляс­ти­муть лю­де Мого Лев­ка і з ним невіру-бра­та: Я знаю тільки те, що жизнь і во­лю Йому даю, обо­ро­ню від ка­та, І він помс­титься за свою не­во­лю, Про те ж не ду­маю, що ста­неться зо мною».
–

XXI

«О сер­це прес­вя­те!
– ре­че Заїра.
– На ди­во Бог явив те­бе на­ро­ду… Не для од­но­го, ба­чу, Кан­те­ми­ра Він дав та­ку в пе­ча­лях осо­ло­ду. О сест­ро рідна! Ні, ти не ца­ри­ця: Ти, сест­ро, ви­ща всіх ца­риць ве­ли­ких! Ім'я твоє на не­бе­сах свя­титься, І ан­гельські те­бе прос­лав­лять ли­ки… Покинь сей грішний мир, сум­ний, кри­ва­вий, ди­кий!»

XXII

І сльози добрі, пер­ла мно­гоцінні, Живущою, зцілю­щою во­дою Лились, при­ро­ди дар свя­тий, безцінний, І обійма­ла­ся сест­ра з сест­рою… «Покину, о, по­ки­ну, як тер­но­вий Вінок, і там, на небі, па­нот­цеві Скажу: «Ти був пре­мудр і свят у слові. Бери ме­не на руч­ки, і От­цеві Небесному хва­лись: «Ось мій вінець лав­ро­вий!»

XXIII

А ти, ма­ту­сю, ти, мов го­лу­би­ця, Мов дух свя­тий, на не­бо воз­не­сеш­ся, І возсіяєш, і воз­ве­се­лиш­ся, І сміхом хе­ру­вимським возсмієшся: Бо по­ро­ди­ла ду­шу чес­ну, чис­ту, Що не схотіла грішно ца­рю­ва­ти… Побачу там я і Хрис­та, й Пре­чис­ту І при­па­ду їй до по­до­лу ша­ти: «Ти, Ти ме­не лю­бить нав­чи­ла і стра­да­ти!» -

XXIV

«О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш?
– Промовила зта­та­ре­на ру­син­ка.
– Коли ти так цвіта­ми процвітаєш, Як на землі лю­бов'ю вірна жінка, - Воістину ти ди­во не­ви­мов­не, Ти - доб­рості Гос­подньої пу­чи­на! І, як стеб­ло ка­ди­ла бла­го­вон­не, До те­бе ли­не ся свя­та лю­ди­на… Се чис­ту дань дає Ал­ла­хові Вкраїна».