Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

ПІСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВА

І

«Чого ти, паньма­ту­сю, так зітхну­ла, Мов ра­дощі зга­да­ла мо­лодії Або в той край ду­шею по­зир­ну­ла, Де зник­ли в нас надії до­рогії? Чого очиці так по­за­па­да­ли І го­ло­со­чок твій пе­ремінив­ся? Чи піддан­ки що бовт­ну­ли-ска­за­ли, Чи, мо­же, сон страш­ний тобі прис­нив­ся? Із

чим від ме­не ти, ма­ту­сенько, таїшся?» -

ІІ

«Моя ти зо­ре в ту­мані гус­то­му! Моя ти квітко пиш­на на мо­розі, Гірка сльози­на в куб­ку зо­ло­то­му, Тиха надіє в пра­вед­но­му Бозі! Так, я літа зга­да­ла мо­лодії І в край сум­ний ду­шею по­зир­ну­ла, Де тліють кісточ­ки йо­го святії, До нього б я і в пек­ло по­ли­ну­ла… О, луч­че б я про се не зна­ла і не чу­ла!»

ІІІ

«Про що ж ти чу­ла, сер­де­нят­ко бідне, Мій до­ро­гий, роз­ко­ле­ний криш­та­лю, Моє ти щастє, нес­ка­зан­но бідне, Гірка потіхо і со­лод­кий жа­лю! Про що доз­на­лась? Вже ж ми в до­мо­вині, І ні пе­чалі нам, ні воз­ди­хан­ня! Там, у зем­но­му раї на Вкраїні, Про нас ні чут­ки, ані спо­ми­нан­ня! Не плач, ма­ту­сенько, моя ти ро­со ран­ня!» -

IV

«Про та­ту­ся я, до­ню, пе­ре­чу­ла…» - «О ма­мо!..» - «Так, не­ма йо­го на світі… Нема вже сон­ця; хма­ра об­гор­ну­ла Ввесь світ. По­ра й мені ту­ди летіти».
– «Умер?» - «Згорів із церк­вою свя­тою… Сьогодні Товс­то­гу­ба я зустріла… Піймавсь і він та­та­рам у не­во­лю…» - І не скінчи­ла речі, обомліла, І очі зап­ли­ли хо­лод­ною сльозою.

V

То не ро­са з очей, гірка от­ру­та, Мов та смо­ла з прок­ля­то­го ан­ча­ру, Що нею жаль сліпий і помс­та лю­та Намазують кинд­жа­ла яни­ча­ру. Вже не те­че сльоза, ні! Кап­ле ти­хо, Як мерт­ва кров хо­лод­на, по­чорніла. Не доз­нає від неї пільги ли­хо: Бо сер­це сук­ро­ва­тою 'бкипіло І в болістях своїх зотліло й заніміло.

VI

Обнявшись, літо пла­ка­ло з зи­мою; Мішалися га­рячі з льодя­ни­ми… Якою ж ти зда­ва­ла­ся сум­ною, Царська па­ла­то, із гостьми своїми! О, не про те ве­ликі будівничі Твої цяцьки на мар­му­рах те­са­ли, Щоб у тобі від сер­ця щирі речі Не ви­на­ми - сльоза­ми за­пи­ва­ли, І «пам'ять вічную» замість пісень співа­ли!

VII

«Сьогодні

я бу­ла на тім ба­зарі, Де коб­зарі по-на­шо­му співа­ють… І ба­чи­ла, як двох ве­ли у парі… О, не пи­тай, ку­ди!.. Во­ни й не зна­ють, Хто ди­виться на них! На голім тілі Пошарпані жу­па­ни. Бо­ро­даті Обидва, мов ченці, і білі-білі, Як віск: бо, вид­но, все сиділи в хаті З віко­неч­ком ма­лим, в хур­дизі тій прок­лятій»…

VIII

«Матусю, хто ж то був?» - «Ох, Товс­то­гу­бий!» «Мій Бо­же! Дак се він і був?» - «Як чуєш… А дру­гий… Дру­гий був… Ко­зак твій лю­бий… Що ж ти мов­чиш? Чом ди­вом не ди­вуєш?.. Ой, Бо­же! Хи­литься! Ря­туй­те! Пробі!» На крик страш­ний збіга­ються тур­кені, Грекині, ляхівки і, як особі Великій, слу­жать бідо­лашній нені, Сераля пиш­но­го не­вольниці мізерні.

ДУМА ДРУГА

І

Нездужає Ха­се­ки-Хур­рем, і сул­та­на Два різанці без­вусі сповіща­ють. Серальські лікарі із Ле­хис­та­на Книжки лікарські, суп­ля­чись, гор­та­ють. Іде сул­тан, по­ки­нув­ши в ди­вані Башей та візирів ши­ро­ко­мов­них, І до Ма­ру­си­ної по­чи­вальні Шле на­пе­ред ра­бинь своїх без­мов­них, А сам стоїть сум­ний, хмур­ний, як у ту­мані.

ІІ

Його не хо­че ба­чи­ти Ма­ру­ся І лікарів до се­бе не пус­кає. Над нею мо­лит­ви святі ма­ту­ся Немовби вже над мерт­вою чи­тає. Священик сербський пра­вить од­ход­ную. Вона ле­жить, як цвіт лелії пиш­ний, Косою ско­ше­ний. Пе­чаль німую Світ ув очах ви­яв­лює ог­нис­тий Та ви­раз на лиці по­ну­ро-уро­чис­тий.

ІІІ

Велить Ос­ман пок­ли­кать Кан­те­ми­ра І, за­чи­нив­шись, ра­диться з ним дов­го. На дру­гий день га­ле­рою Заїра Пливе з Ску­тар [67] до Ро­гу Зо­ло­то­го. [68] До мар­мурів при­ча­лює бар­вис­тих… Іде пе­ред­двірком… її стрічає Новий ба­ша у ша­тах поз­ло­тис­тих І на її пи­таннє об'являє, Що вже Абаз-ба­ша десь інде про­бу­вав.

67

– Скутар - передмістя Стамбула, розташоване на малоазійському березі Босфору.

68

– Золотий Ріг - бухта біля виходу з Босфорської протоки у Мармурове море.