Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

Попи, се все по­пи та­ке в вас ко­ять, Що рідний брат не хо­че зна­ти бра­та, Що лю­де лю­дям смерті в Бо­га мо­лять І див­ляться на нього, як на ка­та». Оце бли­щать Ца­ри­цині Па­ла­ти, Дивись, у во­ду мар­му­ром сту­па­ють, Мов до­рогі пиш­но­бар­висті ша­ти Від по­ро­ху зем­но­го об­ми­ва­ють. І па­хощі кру­гом, і щастє роз­ли­ва­ють.

XIX

А он твій брат на­зустріч нам ви­хо­дить. В ве­ликій ласці він те­пер в сул­та­на. Увесь у зо­лоті, як ба­чиш, хо­дить: Нема в нас більшо­го над нього па­на. Твоєї се доч­ки бу­ди­нок влас­ний, І зветься він Ца­ри­цині Па­ла­ти… Іди; а я - ту­ди, де брат не­щас­ний На світ ши­ро­кий ди­виться крізь гра­ти, Мов пу­гач сте­по­вий, ра­рогів брат кри­ла­тий».

XX

На мар­мур і пор­фир ста­ра сту­пає В пе­редвірку царських па­лат Ма­русі І до землі чал­мою при­па­дає Той брат Івась, що з рук у паньма­тусі Сестра ма­ленько­го на руч­ки бра­ла, Саджала в купіль з ма­ку й ма­те­рин­ки, Обмивши гар­но, у кімнаті кла­ла На пу­хові біле­сенькі пе­рин­ки І пісеньок, покіль зас­не, йо­му співа­ла.

XXI

«Геть, Каїне, ан­тих­рис­те від ме­не, - Промовила, і очі од­вер­ну­ла.
– Амінь! Ще­зай, чу­до­ви­ще пе­кельне!» І, мов го­луб­ка, ми­мо по­ли­ну­ла. Летить, а пе­ред нею пишні двері Немов ру­ка нез­ри­ма відчи­няє… її Ма­ру­ся, мов едемська пері, Летить на­зустріч, вся, мов рай, сіяє, І до колін своїй ма­тусі при­па­дає.

ПІСНЯ П'ЯТА

ДУМА ПЕРВА

Тихий ан­гел ви­би­рає Душу го­лу­би­ну, Крильми сти­ха осіняє Мовчазну лю­ди­ну. І всі віри тій лю­дині Приступні зда­ються: Теплі сльози ми­ло­сер­дя В неї з сер­ця ллються. Ні

сло­ва­ми не ска­за­ти, Ні в псал­тир заг­ра­ти, Як ди­ти­ну обійма­ла Бідолашна ма­ти. Тільки ан­гел ти­хий знає Ту свя­ту хви­ли­ну, Що не­бес­ний ви­рос­тає Цвіт з зем­но­го кри­ну. Знає і не­се до Бо­га Серця цвіт жи­во­го І вітає цвітом жизні Тричі Трис­вя­то­го: «Веселися, Бо­же прав­ди, Праведним соз­да­ни­ем, Як лилії чис­тим цвітом І бла­го­уханнєм! Як гар­монія по­ету Серце зве­се­ляє, Від Тво­го свя­то­го світу Дух йо­го сіяє: Так ім'я Твоє ве­ли­ке Між людьми свя­титься, Що лю­бов пре­чис­та в серці Без кон­ця таїться. І хва­ли­ти­муть вовіки Всі земні язи­ки І стіка­ються від Те­бе Благодатні ріки». Не стру­на д'струні на кобзі Стиха про­мов­ля­ла, Не псал­тир свя­та се сло­во Псальмою співа­ла: Світлий ан­гел лег­кок­ри­лий, Чистий дух лю­бо­ви, В серці ти­хо­му в Заїри Слово се про­мо­вив. Не спус­ка­ла люб­ка ока У царських па­ла­тах З ма­тері, що ни­ла-мліла В ок­са­мит­них ша­тах. Як зустрілось око з оком, Рученьки з ру­ка­ми І вус­та смажні з пух­ки­ми, Свіжими вус­та­ми, І в один дух, в од­но сер­це Дві душі зли­ло­ся, І все го­ре на ча­син­ку Забуттєм взя­ло­ся.
– За ко­ло­ну зас­ту­пи­ла Любка Кан­те­ми­ра, Золотоволоса фея, Знахарка Заїра. Повна лас­ки й бла­гос­ти­ни Невидима ста­ла, Божих свя­тощів хви­ли­ни Конця до­жи­да­ла.

ДУМА ДРУГА

Привела Ма­ру­ся матір У царські па­ла­ти… Затрусилась, за­ри­да­ла, Озирнувшись, ма­ти. «Дак оце ті, сер­це до­ню, Хати на по­мості, Що вча­ща­ти­муть на бен­кет Санувиті гості? Де ж той стіл попід бо­га­ми, Що з гостьми сидіти, За со­лод­ки­ми ре­ча­ми Меди-вина пи­ти? Де ж твоє ко­ханнє лю­бе? Покажи невіру! Я го­то­ва прос­тяг­ну­ти Шию під со­ки­ру».
– «Тут ко­ха­но­го не маю, - Прорекла Ма­ру­ся, - В са­мо­тині про­бу­ваю, Богові мо­лю­ся».
– «Богові? О сер­це до­ню! Як йо­му мо­ли­тись, Коли му­сиш на ту­рецьке Ідольство ди­ви­тись?» - «Хай спо­коїться ма­ту­ся! Ось ходім в кімна­ту… Має там чу­жа Ма­ру­ся Християнську ха­ту. Там з ліванської кед­ри­ни Божники з бо­га­ми, Як у нас на Ук­раїні Попід руш­ни­ка­ми. Я па­ху­щи­ми квітка­ми їх щод­ня вби­раю І, вби­ра­ючи, сльоза­ми Мию-обливаю. Згадую ма­ту­сю й та­та… Де ж та­тусь наш, ма­мо? Де він дівся-опи­нив­ся? Що йо­го спітка­ло?» - «Не пи­тай: бо­юся, до­ню, Думати і зна­ти… І язик німіє в ме­не, Щоб ко­го спи­та­ти. Я, ма­буть, на Бо­жих кри­лах За Дністро летіла, Ні тер­ни­ни, ні бай­раків Темних не гледіла. Божі кри­ла, до­ню ми­ла, Мчали, як лис­то­чок, Щоб умер­ти, як по­чую Знов твій го­ло­со­чок».
– «Ні, ма­му­ню, бу­дем жи­ти, Господа хва­ли­ти Та у зем­лю хрис­ти­янську Визволу про­си­ти. І в Ту­реч­чині, ма­ту­сю, Є спа­сенні лю­де. Поживем тут і по­ба­чим, Що то далі бу­де! До ме­не свя­ще­ник сербський Рано й вечір хо­дить…» - «Чи йо­му ж се в бе­сур­ме­на, Доню, не заш­ко­дить?» - «Ні, сам цар по­веліває…» - «Як! Отой невіра?» - «Ні, ма­ту­сю, в нього на­ша У по­вазі віра. Він, ко­ли ти хо­чеш зна­ти, Змалку в злій на­пасті, Крився хлоп­цем між ор­дою, Вівці му­сив пас­ти. Кантемир йо­го спро­ва­див У якісь На­гаї… [63] Там знай­шов він на­шу мо­ву, Віру і зви­чаї. Дак по-на­шо­му й мо­лив­ся, - (Сам се ка­же), - Бо­гу, І но­сив сви­ти­ну на­шу Латану та вбо­гу».
– «Дак з то­бою і го­во­рить, Кажеш, як лю­ди­на?.. О бо­дай йо­го по­би­ла Пагубна го­ди­на!» - «Не ка­жи-бо так, ма­му­ню! Куди ж Бо­жа во­ля Кочубея швир­го­ну­ла..? Чи смерть, чи не­во­ля?» - «Ох!.. Про ту ли­ху го­ди­ну Я ніже не знаю І те­пер вже про ди­ти­ну Тільки рідну дбаю».
– «О ря­туй йо­го, Пре­чис­та! Коли ж роз­лу­чи­ла Нас си­ра зем­ля, чи мо­ре, Чи во­ро­жа си­ла, За йо­го ли­царську ду­шу Я щод­ня мо­лю­ся І гірки­ми пе­ред Бо­гом, Як бе­ре­за, ллю­ся. Слухай, не­не, яс­на зо­ре, Щастє, до­ле, втіхо! Чи з сього доб­ро, чи го­ре… І ве­ли­ке ли­хо?» - «Що ж та­ке?» - «Шепну на ву­хо. Цар - лю­ди­на справді…» - «Як, щоб ти з ца­рем укупі Потонула в аді?» - «Не по­то­не­мо: бо хо­че Потай ох­рес­ти­тись І моїм бо­гам зо мною День у день мо­ли­тись».
– «Да воск­рес­не Бог!
– гук­ну­ла, Хрест кла­ду­чи, ма­ти.
– Лучче б я в Дністрі вто­ну­ла, Ніж сього дож­да­ти! Се ж ди­явольська спо­ку­са… Доню! Сла­ва Бо­гу, Що він іншу нам з то­бою Показав до­ро­гу! Ось яку… Ходімо, до­ню, В об­раз­ну кімна­ту… Хоч по­ба­чу й там з то­бою Пагубу ба­га­ту… Пагуба - чер­тог ба­га­тий. Знаймо се. Ходімо І богів нас ря­ту­ва­ти З пек­ла умолімо».

63

– Нагаї - Тобто Білгородська орда, чи Буджацька орда, чи Орда Малих нагаїв, чи Добруджська орда - одна із ногайських орд (феодально-державне утворення кочовиків (ногайців) на території від Північного Прикаспію і Приаралля до Тури і Ками і від Волги до Іртиша). Виділилася із Золотої орди і остаточно сформувалася у середині XV ст. У другій половині XVI ст. розпалася на Велику Ногайську, Алтинську і Малу Ногайську орду. Була у залежності від Кримського ханства і Туреччини. Кочувала між гирлами Дністра і Дунаю. Проти неї у XV-XVІІІ ст. вели боротьбу козаки. В 1770 p. перейшла під протекторат Росії. Незабаром була ліквідована.

ДУМА ТРЕТЯ

Увіходять у кімна­ту, В хрис­ти­янську ха­ту. Там при­га­ше­но ок­ра­су, Мов той жар, ба­га­ту. Ніби в Київських пе­че­рах, Темнувато в хаті. Против лам­пи в зла­то-сріблах Образ пре­ба­га­тий. То бу­ла Пре­чис­та Діва; На ру­ках ди­ти­на: До кон­ця в ви­со­ких співах Люба нам кар­ти­на, - До кон­ця ж бо ми впо­ваєм На лю­бов свя­тую, Що чу­дов­ним ро­бить раєм Нашу жизнь зем­ную. Поза нею з бож­ни­ка­ми Всі бо­ги й бо­гині, Під квітка­ми й руш­ни­ка­ми, Ледве-ледве мріли. Темнота пе­чер­на ро­зум Хмарою вкри­ва­ла І про щось не­довідо­ме Серцю про­мов­ля­ла. Аромат квіток трав­ча­тих З мир­рою зли­вав­ся, І ку­то­чок сей в па­ла­тах Церквою зда­вав­ся. І, мов їм обом не­бесні Святощі за­ся­ли, Доня й не­ня безс­ло­весні На коліна впа­ли. Образ чис­то­ти зем­ної Мовчки їм го­во­рить, Що він справді чу­дот­ворні Речі в серці тво­рить. «О Пре­чис­та Діво - Не­не!
– Прорекла Ма­ру­ся, - Се зро­би­ла Ти, що в ме­не У гос­тях ма­ту­ся. Принеси ж іще од­но­го Гостя до­ро­го­го, Панотця мо­го бла­го­го, Чесного, свя­то­го! І ко­ли Лев­ку су­ди­ла Всемогуща во­ля, Щоб спо­чи­ла див­на си­ла В гли­бо­кос­тях мо­ря. І йо­го ко­за­ку­ваннє, Дивне всім ли­царст­во, Не ля­ка­ло пліндру­ваннєм Темряве по­ганст­во; Коли Ти мені су­ди­ла В сих чер­то­гах жи­ти І то­му, що вся­ка віра Кориться, го­ди­ти, - Дай мені з Твоєї лас­ки, Світ йо­му відкри­ти, Тихий мир у хрис­ти­янських Землях вод­во­ри­ти! Нехай віру пе­рес­та­не Побивати віра І в омані не ско­нає Дивний сей невіра!» Як стру­на д' струні на кобзі Стиха про­мов­ляє, Так мо­лит­ву чис­ту доні Мати до­пов­няє: «О не­бес­ная ца­ри­це! Ти ще й не ро­ди­лась, Як звізда твоя на грішних Із не­бес ди­ви­лась, І хоч ма­те­ринські му­ки Ще в за­чатті зна­ла, Та до нас пре­чисті ру­ки З не­ба прос­ти­ра­ла. І звізда твоя на зем­лю Сяєвом спус­ти­лась І на всю людську все­лен­ну Сонцем засвіти­лась. Ти сіяла, та й стра­да­ла, І те­пер сіяєш: Милосердєм бла­го­дат­ним З не­ба по­зи­раєш. Подивися ж оком чис­тим В ма­те­ри­ну ду­шу: Що терпіла я, терпіти Наново не му­шу! Не життє, мо­лю, не втіху, Смерть пош­ли нам ти­ху, Дай за­мовк­ну­ти навіки В труднім серці ли­ху!»

ДУМА ЧЕТВЕРТА

На се слово хтось захлипав, Здержуючи голос… Зтуманіли тут обидві, Ув обох зв'яв волос. І яснішим світом наче Лампа

засвітила… Озирнуться - ревно плаче Коло них Заїра. В гарні руки головою Русою схилилась, І сльозина за сльозою Перлами котилась. Як побачила старенька Сльози ревні, тихі, Сповнилось гірке серденько Над все зле утіхи. Обняла її, як мати, Стала цілувати І до лона, мов дитину Рідну, пригортати. «О моя ж ти добра! Се ти Матері Пречистій Вкупі з нами присвятила Дар шаноби чистий?» - «Так, голубонько моя ти! Мене мати вчила І навколішках стояти, І богів благати. Я люблю вас, християне: Мов траву росою, Ви нам скроплюєте рани Щирою любов'ю. І небесную Царицю, І святих шаную, Бо від них одраду в серці Невимовну чую».
– «Доню!
– прорекла старенька.
– Щира ся людина Так мене, мов друга ненька, Наново зродила. Я лежала, доню мила, Мертвою марою І Заїра воскресила Мене сон-травою».
– «Дай, - рече тогді Заїра, - Чесно привітати Ту, кому над цілим миром Дано царювати». До чола вона й до серця Руку прикладає І, вклонившись в саму землю, Оддалік вітає: «О щаслива із щасливих, Пишна квітко вроди! Да обійме твоя сила Всі царства й народи! Чиста сила милосердя, Царственості перла, Некрушимого вовіки Праведного берла!» - «Я нещасна із нещасних, - Прорекла Маруся, - Царювання й благ дочасних Боязно боюся. Сестро! Дай себе обняти І розцілувати, Що воскресло в тебе в хаті Серце моє, мати!» Но при слові цім Заїра Мовчки відступила І покривалом широким Вид собі закрила. Бо завіса проти неї На шнурах розкрилась І кімната світом денним Зразу освітилась. З-під завіси хтось у пишних Шатах появився, Сумовитий і велишний На жінок дивився. Перед ним вона, тремтюща, Низько поклонилась І, мов тінь легка, мовчуща Із божниці скрилась.

ДУМА П'ЯТА

«Мамо, цар!» - рече Маруся, І тихеньким словом Стрепенулась паньматуся Мов нежданним громом. Обізветься стиха гласом Кротко сумовитим Той, кого стара вважала Звіром ядовитим. «Не про вас я цар… Прийшов я Гістю привітати І тобі, кохана, слово Радісне сказати: Патріарх сьогодні служить Всім своїм собором В Сербській церкві, і співати Будуть гарним хором. Вас обох туди галера Повезе молитись І на службу християнську, На народ дивитись».
– «Царю!
– прорекла старенька.
– Ті галерні муки Гірко бачить, мов сама я Впала кату в руки».
– «Та галера, паніматко, Зветься тріумфова: Наготовлена к тріумфу Славного героя. Не годилось би цариці На таке дивитись, Ідучи до церкви Богу Руському молитись».
– «А кому ж воно годиться?» - «Бідному народу, Що терпить од гайдамацтва Незчисленну шкоду, Да тому, хто настигає Хижаків у полі, Розбиває-потопляє, Їх чайки на морі. Се йому хвала в народі, Що козак проклятий На галері, мов у пеклі, Мусить погибати. Про сю славу наші кобзи Дзвонять по базарах, Мов громи гримлять на небі У блискучих хмарах. Бо ще й досі в нас у Кафі Головешки тліють, [64] А в Синопі й Трапезонті Попели біліють. [65] І крівцею над Босфором Червоніють мури, Що річками розливали Хижі гайдабури».
– «Ми мстимось за кривди, царю, За ясир, пожари, Що Вкраїну розоряють Турки да татаре».
– «Ваш закон велить не мститесь: Бо на небі Мститель; Коли ж неба вам не треба, То й прав розоритель. Наш закон велить нам правде Під мечем шукати: Поки правди не докажем, Поти воювати. Ви мститесь, а ми караєм Волею святою, Що дає нам царювати Сили правотою. А над нами і над вами Той самий Создатель, Всіх народів цар верховний І законодатель. Коли Він за вас не мститься, Дак не вам би й мститись: Перед присудом небесним Лучче б вам смиритись. Греки, серби, і болгаре, І жиди, й вірмене, І албанці, й молдаване Хиляться під мене. А ви що? Ви з Сагайдашним [66] І на християнство Так по-вовчому рветеся, Як на мусульманство. І нема між вами правди Ані щастя-долі, Опріч п'янства, да гультяйства, Та дурної волі. Ви мститесь, говориш, нене, - І повік так буде?.. О запеклі, безсердечні І безумні люде! Не повік вам пліндрувати Кафи та Синопи, Трапезонтом прославляти Козака в Європі. Мов той вітер попід небом Чорні хмари гонить, Так про вашу марну славу Темна кобза дзвонить. Поти дикими полями Будете скитатись, Покіль козаки хижацтвом Будуть величатись, Вже бунчук царський у мене Має за ворітьми: Двину з усіма башами, Як орел із дітьми. Рушимо в козацьку землю Під покровом Божим І кінець паскудним вашим Подвигам положим!» Слухає старенька мати, І язик німіє; Кров палка у ветхих жилах Гусне, холодіє. Затрусились руки й ноги… «Не лякайсь, матусю, - Каже цар, - і не турбуйся За свою Марусю. Я не горе їй готую, Вічну славу й шану, Що вона любов святую Принесла Осману; Що вона йому небесним Світом засвітила, Його духа, мов на чисті Крила підхопила. Тим і хоче він здобути Вашу Україну, Що таку вродила дивну, Неземну людину». Із ясних очей в цариці Іскрами сипнуло, І лице палким рум'янцем, Як огнем, спахнуло. Мов кинджал, вона в Османа Погляд затопила, До потужного султана Так заговорила: «І се, царю милостивий, Зветься в вас любов'ю, Щоб мої степи та ниви Позливати кров'ю; Щоб мій рідний край коханий Скрізь повоювати, Попалити вбогі хати, І церкви, й палати?» - «Ні, сього не бійсь від мене, Дніпрова Царице, Зоре осяйна, червона, Сонце білолице! Вирушу я так потужно, Що безумством буде Проти мене воювати… Схаменуться люде. І поникнуть головою Всі передо мною. Я на Кам'янець, на Київ Наступлю п'ятою. На Дніпрі-Славуті й Рос» Помурую башти, Щоб з Москви вам ані з Польщі Не було напасти. Обгородимо Вкраїну, Зробим Божим раєм, Віру вірою покинем І звичай звичаєм. І сей рай від супостата Буде ваш, султана, Рідного по Бозі брата І слуги. Османа. Я тобі й ту оборону, Башти подарую, Мов на голову корону Пишну, дорогую. І блищатимеш ти з родом Над своїм народом, Як веселка між восходом Сонця і заходом. І не буде вже козацтво Бурею літати Та моє впокійне царство Дерти-руйнувати. А засяде по левадах, По садах співочих, Беручи поживу з стада Та з волів робочих. Не сумуй, моя лиліє, Про войну ворожу; Уповай на слово щире Та на милость Божу. А тепер ідіть, молітесь Богу предків ваших, Да прихилить до нас душі Ненавидців наших!» І злегенька до Марусі Турчин уклонився, Приложив до серця руку, Стиха віддалився.

64

– Кафа - середньовічна назва міста Феодосії. У XVI-XVII ст. була головним невільницьким ринком в Криму. Тут йдеться про штурм міста козаками в 1616 p., який супроводжувався великим розбоєм і руйнуванням. Тоді було визволено багато невільників.

65

– Синоп і Трапезонт (Трапезунд, Трабзон) - міста в Туреччині. Козаки у 1614 p. здійснювали походи на ці міста. Як стверджують історики, до Трапезунда не доходив ніхто з того часу, як турки оволоділи Малою Азією. Згодом козаки здобули Синоп, спалили арсенал і всі кораблі в гавані. Темі штурму міста Трапезунда присвячена «комедіо-опера» К. Гейнча «Поворот запорожців з Трапезунда» (1842).

66

– Сагайдачний Петро Кононович (?-1622) - гетьман українських реєстрових козаків. Здійснив ряд успішних походів до Криму і Туреччини, очолював козацьке військо у Хотинській війні 1620-1621 pp., де був смертельно поранений. Дбав про розвиток української культури, з усім кошем вступив до Київського братства.

ДУМА ШОСТА

Мати мов німа сто­яла, Вельми ди­ву­ва­лась: Не та­ким во­на сул­та­на Бачити ля­ка­лась: «І те­бе він не зай­має І не обіймає?» - «Ні, ма­ту­сю: ко­ло ме­не Навіть не сідає. Він ца­рює, вер­хо­во­дить За моїм по­ро­гом: Тут пос­тоїть, по­го­во­рить І відійде з Бо­гом. Їдьмо, ма­мо, по­молімось За сю ти­ху ду­шу, Що й по­ду­ма­ти про крив­ду Від її не му­шу».
– «О! Молімо­ся, ди­ти­но, Ще за двох до Бо­га… Коли ж сер­це се по­ки­не Мука да три­во­га?» І, схи­лив­шись на Ма­ру­сю, Мати за­ри­да­ла… А чо­го Лев­ко здо­був­ся, Ніже не ска­за­ла.