Матильда

Даль Роальд

І ось тепер, коли вони опинилися на самоті, Матильда раптом стала шалено жвава. Так, наче в неї всередині прорвало якийсь клапан й назовні вирвався величезний потік енергії. Вона дріботіла поруч з міс Гані, постійно підстрибувала, руки мотилялися на всі боки, наче вона хотіла розвіяти їх за вітром, а слова виривалися з неймовірною швидкістю, наче вогні феєрверку. Тільки й чути було: «міс Гані, це», «міс Гані, те», «міс Гані, я відчуваю, що можу рухати чим завгодно, не тільки перекидати склянки чи інші дрібнички... Я відчуваю, міс Гані, що легко можу перекидати столи та стільці... Навіть якщо на стільцях сидітимуть

люди, то мені здається, що я зрушу їх з місця, та й більші речі, значно більші за стільці й столи... Мені тільки потрібна якась секунда, щоб очі набралися сили, а тоді я виштовхну цю силу і скерую на що завгодно, треба тільки дуже пильно на це подивитися... Мушу тільки дуже пильно подивитися, міс Гані, дуже-дуже пильно, і тоді я відчуваю, як щось таке діється десь поза моїми очима, і очі стають гарячі, наче палають на вогні, але я через це анітрохи не турбуюся, міс Гані, і ще...»

— Та вгамуйся, дитино, вгамуйся, — урвала її міс Гані. — Не треба так заводитися з самого початку.

— Але ж ви згодні, міс Гані, що це цікаво?

— Ой, та цікаво, звичайно, — погодилася міс Гані. — Більше, ніж цікаво. Але ми, Матильдо, повинні поводитися дуже обережно.

— А чому ми повинні поводитись обережно, міс Гані?

— Бо ми зіткнулися з таємничими силами, дитинко, про які нічого не знаємо. Я не думаю, що вони лихі. Можливо, вони добрі. Можливо, навіть божественні. Але так воно чи ні, а треба ставитися до них з обачністю.

Це були мудрі слова старої мудрої сови, однак Матильда була занадто розбурхана, щоб їх сприймати.

— Не розумію, навіщо нам аж так берегтися? — знизала вона плечима й далі підстрибуючи.

— Я намагаюся тобі пояснити, — терпляче повторила міс Гані, — що ми маємо справу з невідомим. Це незбагненна річ. Найправильніше її, мабуть, назвати феноменом. Це феномен.

— І я теж феномен? — запитала Матильда.

— Цілком можливо, — відповіла міс Гані. — Але я поки що не хотіла б, щоб ти вважала себе якоюсь незвичайною. Сподіваюся, ми глибше дослідимо цей феномен, удвох з тобою, але для цього треба поводитися дуже обережно.

— То ви, міс Гані, хочете, щоб я знову таке робила?

— Саме це я й хотіла тобі запропонувати, — невпевнено сказала міс Гані.

— Чудовенько, — зраділа Матильда.

— Я сама, — вела далі міс Гані, — мабуть, набагато більше за тебе збита з пантелику тим, що ти зробила, й тому намагаюся знайти для цього якесь раціональне пояснення.

— Наприклад? — поцікавилась Матильда.

— Наприклад, чи має це якийсь стосунок до того, що ти розвинена явно не по літах.

— Як це не по літах? — не зрозуміла Матильда.

— Розвинені не по літах діти, — пояснила міс Гані, — дуже рано виявляють надзвичайні інтелектуальні здібності. Ось і ти така неймовірно розвинена дитина.

— Справді? — здивувалася Матильда.

— Авжеж. Та ти й сама це можеш бачити. Згадай про свій хист до читання. І до математики.

— Мабуть, ваша правда, — погодилась Матильда.

Міс Гані була захоплена цілковитою відсутністю в цієї дитини як пихи, так і зайвої сором’язливості.

— Мені просто дуже цікаво, — сказала вона, —

чи ця твоя несподівана здатність рухати предметами, їх не торкаючись, має щось спільне з потужністю та об’ємом твого мозку.

— Ви маєте на увазі, що йому не вистачає місця в моїй голові, й тому частина мозку мусить вириватися назовні?

— Не зовсім так, — усміхнулася міс Гані. — Та хоч би як, а я ще раз повторю, що нам тепер треба поводитися вкрай обережно. Я не можу забути те дивовижне й нетутешнє світло, яким було осяяне твоє обличчя, коли ти перекинула склянку.

— Ви гадаєте, що все це може піти мені на шкоду? Ви саме так думаєте, міс Гані?

— Але ж ти почувалася тоді доволі незвично, правда?

— Я почувалася чудово, — пояснила Матильда. — Якусь мить чи дві я літала між зорями на срібних крилах. Я ж вам уже казала. І знаєте що, міс Гані? Вдруге мені це вдалося легше, набагато легше. Мабуть, як і з усім іншим — що більше над цим працюєш, то легше воно виходить.

Міс Гані крокувала поволі, щоб дитині не доводилось дріботіти, наздоганяючи її, а на вузькій дорозі, коли вони вже залишили позаду село, було тихо й спокійно. Стояв золотий осінній день, з кущів живоплоту визирала чорна смородина, в’юнилися де-не-де стебла ломикаменя й дозрівали червоні ягідки глоду, щоб стати поживою для птахів, коли прийде холодна зима. Обабіч дороги там і тут стриміли високі дуби, платани, ясени, іноді траплявся й каштан. Міс Гані, бажаючи змінити на якийсь час тему розмови, називала всі ці дерева й пояснювала, як розпізнавати їх за формою листочків та візерунками на корі стовбурів. Матильда все це слухала й ретельно фіксувала мозком отримані знання.

Нарешті вони дійшли до проміжку в живоплоті зліва від дороги, де виявилися ворота з п’яти засувів.

— Сюди, — показала міс Гані, а тоді прочинила ворота, пропустила вперед Матильду й зачинила їх знову. Вони рушили вузесеньким поораним коліями путівцем, де можна було проїхати хіба що возом. Обабіч путівця був живопліт з ліщини, де виднілися цілі грона дозрілих рудуватих горішків у зелених кожушках. Міс Гані сказала, що дуже скоро їх уже почнуть збирати білочки, запасаючись на суворі зимові місяці.

— Ви що, тут живете? — здивувалася Матильда.

— Живу, — відповіла міс Гані, нічого більше не додавши.

Матильда раніше навіть не замислювалася, де мешкає міс Гані. Завжди сприймала її просто як учительку, особу, що з’являлася невідомо звідки, викладала в школі, а тоді знову кудись зникала. «А чи нас, дітей, — подумала вона, — хоч колись цікавило, куди йдуть учителі, коли закінчуються уроки? Чи нас цікавило — живуть вони самі, чи мають удома маму, сестру або чоловіка?»

— А ви тут самі живете, міс Гані? — поцікавилась вона.

— Так, — відповіла міс Гані. — Сама.

Вони переступали глибокі, зашкарублі під сонцем вибоїни польової дороги, уважно стежачи, куди стають, щоб не звихнути ногу в якомусь брудному рівчаку. На гілках ліщини сиділо кілька маленьких пташок, оце й усе.

— Це просто селянська хатина, — сказала міс Гані. — Не варто чогось такого сподіватися. Ми майже прийшли.

Вони підійшли до малесенької зеленої хвіртки, що ховалася в живоплоті праворуч, майже непомітна під навислими гілками ліщини. Міс Гані зупинилася, поклавши руку на хвіртку, й сказала: