Матильда
Шрифт:
— Отут я й живу.
Матильда побачила вузесеньку ґрунтову стежку, що вела до крихітної хатинки з червоної цегли. Хатинка була така малесенька, що нагадувала скоріше ляльковий будиночок, ніж людське житло. Старезна цегла, з якої вона була побудована, покришилася й стала червонавобліда. Хатинка мала дах з сірого шиферу, маленький димар і двоє крихітних віконечок спереду. Кожне віконечко було не більше за газетну сторінку, а всередині, звісно, не було ніяких сходів нагору. Стежка по обидва боки густо заросла кропивою, кущами чорної смородини та високою рудою
Міс Гані, тримаючи руку на хвіртці, якої так і не відчиняла, обернулася до Матильди й сказала:
— Один поет, Ділан Томас, написав колись рядки, які я згадую щоразу, як іду по цій стежці.
Матильда промовчала, а міс Гані почала повільно й загадково декламувати вірша:
Ніколи, дівчинко моя, блукаючи далеко й близько
В краю улюблених казок, вчарована до сну,
Не бійся і не вір, що вовчик-панібрат
В овечій білій шапочці стрибне, о моя люба, моя люба,
Зі свого лігвища у росянистім листі,
Щоб серденьком твоїм поласувати в самотній хатці в стомленому лісі.
На мить запала тиша, а Матильда, яка ніколи ще не чула, як декламують поезію видатних поетів-романтиків, була глибоко зворушена.
— Це наче музика, — прошепотіла вона.
— Це і є музика, — сказала міс Гані. А тоді, ніби знічена тим, що розкрила таку потаємну частку самої себе, швиденько відчинила хвіртку й пішла по стежці. Матильда завагалася. Її тепер трохи налякало це місце. Воно здавалося таким нереальним, віддаленим і фантастичним, наче ілюстрація до казок братів Ґрім чи Ганса Андерсена. Це була хатинка, де жили Гензель і Ґретель з бідним дроворубом, і де мешкала бабуся Червоної Шапочки, а ще це була хатинка семи гномів, і трьох ведмедів, і всіх-усіх інших. Це все було наче з казки.
— Ходімо, — покликала міс Гані, й Матильда подалася стежкою вслід за нею.
Зелена фарба на вхідних дверях полущилася. Замкової щілини ніде не було видно. Міс Гані просто підняла защіпку, штовхнула двері й зайшла. І хоч вона не була висока на зріст, їй довелося низько нагинатися, переступаючи поріг. Матильда ступила за нею й опинилася мовби в тунелі, темному й вузькому.
— Зайди на кухню, допоможеш мені заварити чаю, — запропонувала міс Гані, звернувши з тунелю в кухоньку — якщо її так можна було назвати. Це була кімнатка, не більша за шафу для одягу, з єдиним крихітним віконечком, під яким стирчала раковина без крану для води. До іншої стіни була причеплена полиця, мабуть, для готування їжі, а над нею висів невеличкий мисник. На полиці стояв примус, каструлька та півпляшки молока. Примус — це маленька переносна плитка, в яку заливають гас, а тоді зверху запалюють і постійно підкачують, щоб не згасало полум’я.
— Можеш принести трохи води, поки я запалю примус, — сказала міс Гані. — Криниця за хатою. Візьми відерце. Он воно. У криниці побачиш мотузку. Причепи до неї відерце й опусти вниз, тільки дивися, сама туди не впади.
Матильда, остаточно вже збентежена, взяла відерце й вийшла з ним за хату. Над криницею нависав маленький дерев’яний дашок і ще там була корба, з якої звисала в темний бездонний отвір мотузка. Матильда витягла мотузку
— Цього вистачить? — запитала вона, заносячи відро в хату.
— Може бути, — відповіла міс Гані. — Ти, здається, ще ніколи цього не робила?
— Ніколи, — зізналася Матильда. — Це цікаво. А як ви набираєте воду для ванни?
— Я не купаюсь у ванні, — відповіла міс Гані. — Я миюся стоячи. Беру повне відро води, грію на примусі, а тоді роздягаюся й обливаюся.
— Ви справді так робите? — здивувалася Матильда.
— Звичайно, — ствердила міс Гані. — Донедавна так купалися всі незаможні люди в Англії. Вони, до речі, навіть примуса не мали. Мусили гріти воду на печі.
— А ви, міс Гані, теж незаможна?
— Так, — зізналася міс Гані. — Я дуже бідна. Це гарний примус, правда?
З примуса з ревом шугало потужне синє полум’я, а вода в каструльці вже починала булькотіти. Міс Гані дістала з мисника чайничок для заварки й кинула туди дрібку чайного листя. Ще вийняла половину сірої хлібинки. Відрізала дві тонесенькі скибочки, взяла ножем з пластикової коробки маргарину й намастила на хліб.
«Маргарин, — подумала Матильда. — Та вона й справді бідує».
Міс Гані знайшла тацю й поставила на неї дві чашки, чайничок, півпляшки молока й тарілочку з двома скибками хліба.
— На жаль, цукру нема, — вибачилася вона. — Я його не вживаю.
— Не страшно, — заспокоїла її Матильда. Їй вистачало мудрості усвідомлювати всю делікатність ситуації, й вона дуже старалася, щоб не образити вчительку бодай словечком.
— Ходімо у вітальню, — сказала міс Гані, взяла тацю й понесла з кухні маленьким темним переходом до головної кімнати. Матильда пішла за нею, але завмерла на порозі так званої вітальні, ошелешено роздивляючись на всі боки. Кімната була малесенька, квадратна й гола, як тюремна камера. Бліде денне світло потрапляло сюди крізь єдине крихітне віконечко без фіранок. В усій кімнаті тільки й було, що два перевернуті догори дном дерев’яні ящики, що слугували стільцями, і третій ящик поміж ними замість стола. Оце й усе. Ні картин на стінах, ні килима на підлозі, тільки грубі нетесані дерев’яні дошки з великими щілинами, де збирався порох і бруд. Стеля нависала так низько, що Матильда легко могла підстрибнути й торкнутися її кінчиками пальців. Стіни були білі, хоч це, здається, й не була нормальна біла фарба. Матильда потерла стіну долонею, і шкіра стала біла від якогось порошку. Це було вапно, дешевий розчин якого використовують для побілки хлівів, стаєнь та курників.
Матильда була приголомшена. Невже тут мешкає її ошатна й елегантно вбрана шкільна вчителька? І це сюди вона вертається щодня після роботи? Просто неймовірно. З чим це все пов’язано? Щось тут не так.
Міс Гані поставила тацю на перевернутий ящик.
— Сідай, дитино, сідай, — запросила вона, — вип’ємо гарячого чаю. Пригощайся хлібом. Обидві скибочки для тебе. Я, повертаючись додому, не їм. Так наїдаюся за обідом у школі, що вистачає аж до ранку.
Матильда обережно сіла на ящик, з чемності взяла скибочку хліба з маргарином і почала їсти. Вдома вона б ласувала грінкою з маслом і полуничним варенням, та ще, мабуть, і з печивом на додачу. Але тут їй чомусь значно більше смакував звичайний хліб. Ця хатинка зберігала таємницю, велику таємницю, у цьому можна було не сумніватися, й Матильда прагнула знати, яку саме.
Міс Гані розлила чай у чашки й додала в кожну трошечки молока. Її, здавалося, анітрохи не турбувало те, що вона сидить на перевернутому ящику в абсолютно голій кімнаті, а чашку, з якої п’є чай, ставить собі прямо на коліна.