Матильда
Шрифт:
— Знаєш, — сказала вона, — я увесь час думаю про те, що ти вчинила зі склянкою. Ти володієш надзвичайною силою, ти це розумієш?
— Так, міс Гані, розумію, — відповіла Матильда, жуючи хліб з маргарином.
— Наскільки мені відомо, — вела далі міс Гані, — ще нікому в світі не вдавалося зрушити з місця якийсь предмет, не торкнувшись його, не дмухнувши на нього чи не скориставшись чиєюсь допомогою.
Матильда мовчки кивнула головою.
— Було б дуже цікаво, — сказала міс Гані, — з’ясувати, як далеко сягає ця твоя сила. Ти, мабуть, вважаєш, ніби можеш зрушити все, що завгодно, але дозволь мені
— Я страшенно хотіла б випробувати себе на чомусь великому, — зізналася Матильда.
— А як щодо відстані? — поцікавилася міс Гані. — Чи тобі завжди треба бути поряд з тим предметом, яким ти рухаєш?
— Та хіба я знаю, — відповіла Матильда. — Але було б цікаво з’ясувати.
— Не треба з цим поспішати, — сказала міс Гані, — краще випиймо ще по чашці чаю. І з’їж другу скибку хліба. Ти ж, мабуть, голодна.
Матильда взяла другу скибочку й поволі почала їсти. Маргарин був не такий уже й поганий. Вона б, мабуть, і не відчула ніякої різниці, якби не знала.
— Міс Гані, — несподівано запитала вона, — а вам дуже мало платять у школі?
Міс Гані гостро зиркнула на неї.
— Не так і мало, — відповіла вона. — Я отримую не менше за інших.
— Але грошей, мабуть, аж ніяк не вистачає, якщо ви живете в такій жахливій бідності, — припустила Матильда. — Невже усі вчителі так живуть — без жодних меблів, без плити на кухні і без ванної?
— Ні, не так, — доволі стримано заперечила міс Гані. — Я, можна сказати, виняток серед них.
— Вам, мабуть, подобається жити просто, — не вгавала Матильда. — Так набагато легше прибирати в хаті, бо не треба натирати меблі чи щодня стирати порох з різних ідіотських серветочок та всяких дрібничок. А ще мені здається, що як не мати холодильника, то не треба накуповувати нездорових продуктів, таких як яйця, майонез чи морозиво, щоб заповнити той холодильник. Не треба тоді гаяти стільки часу на покупки.
Цієї миті Матильда помітила, що обличчя міс Гані набрало суворого й дивного виразу. Усе її тіло ніби заціпеніло. Вона втягла голову в плечі, міцно стулила губи й сиділа так, стискаючи в руках чашку з чаєм і втупившись у неї, наче шукаючи відповіді на ці не такі вже й безневинні запитання.
Запала довга й доволі ніякова мовчанка. За якісь тридцять секунд атмосфера в крихітній кімнатці цілковито змінилася й просякла ніяковістю й таємничістю. Матильда почала перепрошувати:
— Мені так прикро за всі ці запитання, міс Гані. Це зовсім не моя справа.
На цих словах міс Гані мовби прокинулася. Її плечі здригнулись і вона обережненько поставила чашку на тацю.
— Чому ж? — вимовила вона. — Врешті-решт ти мусила це запитати. Ти дуже розумна й не могла цього не помітити. Можливо, я й сама хотіла, щоб ти запитала. Можливо, тому я тебе сюди й запросила. Між іншим, ти перша, хто прийшла в цю хатинку, відколи я тут поселилася два роки тому.
Матильда нічого не казала. Вона відчувала, як у кімнаті наростає і наростає напруга.
—
Матильда й далі мовчала. Вона чекала, чим це все закінчиться.
— Досі, — провадила міс Гані, — я не мала змоги поділитися з кимось своїми проблемами. Не могла побороти ніяковість, та й відваги мені на це не вистачило б. У мене ще замолоду відібрали сміливість. Та оце зараз мені раптом захотілося все комусь розповісти. Я розумію, що ти просто маленька дівчинка, однак ти наділена якимись чарами. Я це бачила на власні очі.
Матильда вся насторожилася. Голос учительки явно благав про допомогу. Напевно. Безсумнівно.
Голос зазвучав знову.
— Випий ще чаю, — запропонував він. — Там, здається, лишилася крапелька.
Матильда кивнула.
Міс Гані знову розлила чай у чашки й додала молока. Знову охопила свою чашку руками й сиділа так, попиваючи.
Запала довга тиша, а тоді вчителька сказала:
— Можна, я щось розповім?
— Аякже, — озвалася Матильда.
— Мені двадцять три роки, — почала міс Гані, — і коли я народилася, мій батько працював у цьому селі лікарем. Ми мешкали в гарному старому будинку, доволі великому, з червоної цегли. Він стоїть у затишному лісі за пагорбами. Навряд чи ти про нього знаєш.
Матильда мовчала.
— У ньому я народилася, — сказала міс Гані. — А потім сталася перша трагедія. Мама померла, коли мені було два роки. Батько-лікар увесь час був на роботі, тож мусив когось знайти, щоб доглядати за будинком і за мною. І запросив мешкати з нами мамину незаміжню сестру, мою тітку. Вона погодилася й переїхала до нас.
Матильда уважно слухала.
— А скільки було років цій тітці, коли вона переїхала? — поцікавилася вона.
— Не дуже багато, — відповіла міс Гані. — Десь біля тридцяти. Але я зненавиділа її з самого початку. Я страшенно тужила за мамою. А тітка не була доброю людиною. Тато про це не знав, бо майже не бував удома, а коли з’являвся, то тітка поводилася геть інакше.
Міс Гані зупинилася й відсьорбнула чаю.
— Не знаю, чому я все це тобі розповідаю, — сказала зніяковіло.
— Продовжуйте, — попросила Матильда. — Будь ласка.
— А тоді, — сказала міс Гані, — сталася друга трагедія. Як мені було п’ять років, несподівано помер батько. Оце сьогодні був живий, а назавтра його не стало. І от я залишилася з тіткою. Вона стала моїм законним опікуном. Мала на мене всі батьківські права. І так вийшло, що вона фактично заволоділа будинком.
— А як помер ваш батько? — запитала Матильда.
— Цікаво, що ти про це питаєш, — сказала міс Гані. — Я тоді була дуже мала і такі запитання в мене не виникали, але згодом я з’ясувала, що його смерть оточена великою таємницею.
— Невже ніхто не знав, як він помер? — здивувалася Матильда.
— Ну, не зовсім, — завагалася міс Гані. — Розумієш, ніхто не міг повірити, що він міг таке зробити. Він був такий нормальний і розсудливий чоловік.
— Зробити що? — перепитала Матильда.
— Вбити себе.