Матильда

Даль Роальд

Матильда аж заціпеніла.

— Це правда? — зойкнула вона.

— Такий це мало вигляд, — сказала міс Гані. — Але хто знає?

Вона знизала плечима, відвернулася й задивилась у віконце.

— Я знаю, про що ви думаєте, — припустила Матильда. — Що його вбила тітка і обставила все так, ніби він сам це зробив.

— Нічого я не думаю, — заперечила міс Гані. — Ніколи не можна такого думати, не маючи доказів.

У кімнатці стало тихо. Матильда помітила, як пальці, що стискали чашку, легенько затремтіли.

—

Що було потім? — запитала вона. — Що було, коли ви залишилися самі з тіткою? Вона не була з вами добра?

— Добра? — перепитала міс Гані. — Та вона була злим демоном. Щойно не стало мого батька, як вона запровадила жахливий терор. Моє життя перетворилося на пекло.

— А що вона вам робила? — запитала Матильда.

— Не хочу про це й говорити, — зітхнула міс Гані. — Це просто жахливо. Я так її боялася, що мною колотило, коли вона тільки заходила. Зрозумій, що я не мала такого сильного характеру, як ти. Була завжди сором’язлива й боязка.

— А ви не мали інших родичів? — поцікавилася Матильда. — Дядьків, тіток чи бабусь, які б вас провідували?

— Принаймні я про них не знала, — відповіла міс Гані. — Мабуть, вони всі повмирали чи виїхали до Австралії. Я й досі нічого про них не знаю.

— То ви так і жили в тому будинку самі з тіткою, — сказала Матильда. — Але ж потім, мабуть, пішли до школи.

— Звичайно, — підтвердила міс Гані. — Я пішла до тієї самої школи, де й ти зараз навчаєшся. Але жила вдома.

Міс Гані помовчала, втупившись у порожню чайну чашку.

— Я намагаюся пояснити, — сказала вона врешті, — що минали роки, і мене вже так залякала й принизила ця тітка-потвора, що варто було їй щось мені наказати, як я негайно підкорялася, навіть не роздумуючи. Таке буває, знаєш. А коли мені виповнилося десять років, я вже була справжньою її рабинею. Виконувала геть усю домашню роботу. Застеляла їй ліжко. Прала й прасувала для неї. Готувала їжу. Навчилася робити все.

— Невже ви нікому не могли пожалітися? — здивувалася Матильда.

— Кому? — відповіла запитанням міс Гані. — Крім того, я була така залякана — яке там жалітися! Кажу ж тобі, що стала її рабинею.

— Вона вас била?

— Не треба вдаватися в деталі, — пробурмотіла міс Гані.

— Це просто жахливо, — обурилася Матильда. — Мабуть, ви безперервно плакали?

— Тільки тоді, як лишалася на самоті, — зізналася міс Гані. — Не могла ж я плакати в неї на очах. Але жила я в постійному страху.

— Що було, коли ви закінчили школу? — запитала Матильда.

— Я була здібна учениця, — відповіла міс Гані. — Могла б легко вступити в університет. Але про це не було й мови.

— Чому, міс Гані?

— Бо я була потрібна вдома, щоб виконувати всю роботу.

— То як же ви тоді стали вчителькою? — здивувалась Матильда.

— У місті Редінґу є вчительський коледж, — пояснила

міс Гані. — Звідси всього сорок хвилин автобусом. Тітка дозволила туди вступити за умови, що я щодня вертатимусь додому, щоб усе випрати, випрасувати, прибрати в домі й приготувати вечерю.

— А скільки вам було років? — поцікавилася Матильда.

— Коли я вступила в коледж, було вісімнадцять, — відповіла міс Гані.

— Ви ж могли просто зібрати речі й піти, — припустила Матильда.

— Не раніше, ніж знайшла б собі роботу, — заперечила міс Гані. — І не забувай, що тітка мала на мене такий величезний вплив, що я не посміла б так учинити. Ти не уявляєш, яке це відчуття, коли тебе цілком контролює надзвичайно сильна особистість. Стаєш наче драглі. Отак-то. Оце така сумна історія мого життя. Я вже виговорилася.

— Не зупиняйтеся, будь ласка, — попросила Матильда. — Ви ще не закінчили. Як ви зуміли врешті-решт від неї піти й оселитися в цій дивній хатинці?

— О, то було не абищо, — гордо промовила міс Гані. — Я цим пишалася.

— Розкажіть, — наполягала Матильда.

— Коли я влаштувалася вчителькою, — пояснила міс Гані, — тітка заявила, ніби я заборгувала їй величезну суму грошей. Я запитала, за що. А вона відповіла: «За те, що я тебе всі ці роки годувала й купувала одяг та взуття!» Вона сказала, що йдеться про тисячі, тому наступні десять років я повинна віддавати їй у рахунок боргу всю свою зарплатню. «Я щотижня даватиму тобі по фунту на кишенькові витрати, — сказала вона. — Але більше ти нічого не одержиш». Вона навіть домовилася з дирекцією школи, щоб мою зарплату переказували безпосередньо на її банківський рахунок. Примусила мене підписати відповідний документ.

— Не треба було цього робити, — втрутилася Матильда. — Зарплатня — то була єдина нагода здобути свободу.

— Та я розумію, — погодилася міс Гані. — Але я на той час усе свідоме життя пробула її рабинею, й мені не вистачило відваги чи зухвалості їй заперечити. Вона мене й далі жахала. Могла наробити мені великої шкоди.

— А як вам пощастило її позбутися? — запитала Матильда.

— О! — чи не вперше всміхнулася міс Гані, — це сталося два роки тому. То була моя найбільша перемога.

— Розкажіть, будь ласка, — попросила Матильда.

— Я звикла ранесенько вставати й прогулюватися, поки тітка ще спить, — почала міс Гані. — І якось я натрапила на цю хатинку. Вона була порожня. Я довідалася про її власника. То був селянин, фермер. Я пішла до нього. Селяни теж ранесенько встають. Він саме доїв корів. Я запитала, чи не могла б наймати в нього цю хатинку.

«Та ви не зможете там жити! — вигукнув він. — Там немає вигод, немає води, немає нічого!».

«Але я хочу там жити! — наполягала я. — Я за натурою романтик. Я закохалася в цю хатку. Здайте її мені в оренду».