Імена твої, Україно
Шрифт:
– Та ви хоч знаєте, хто такий Герцен? Звичайний
байстрюк, що взяв вигадане прізвище, байстрюк, що
134134
ні крихтою не вдався в батька, знаного дворянина
Яковлєва. Літературне безпліддя та відсутність хисту
хоче прикрити скандалістичними справами, і цим баламутить
нестійкі уми.
– Ваша світлосте, я маю багато гріхів перед небом,
але інших… Тому прошу дозволити мені піти
Афонську гору, подалі від людської суєти, де міг би
молитися і служити Богу.
– Вам повірили двічі. А що маємо? Ось переді
мною доповідь в Азіатський департамент від 5 квітня
1860 року: «Диакон Агафий высказывал видимое довольствие
в бесславии отечества, духовного знания
и всего вообще, что пользуется уважением, – обнаруживая
сочувствие к беглым, выказывал идеи о
независимости Малороссии, выражал явное недовольство
православием, хотел, например, нового перевода
Библии и даже сам готовил себя к подобному
занятию…» Що скажете?
– Щодо перекладу – це правда, ваша світлосте.
Я мріяв перекласти Біблію українською, і, гадаю,
немає в цьому гріха – ще більше люду, особливо
простого, відчує суть і значимість великого Слова…
Відпустіть мене а Афон, до подвижників духу.
– В Одесу! До графа Строгонова для передачі в
духовне відомство. Там вам вправлять на місце вашу
вивихнуту душу, – посол різко відкинув від себе аркуш
з доповіддю, і той аркуш, перелетівши стіл, гойднувся
кілька разів у повітрі й опустився біля ніг ієродиякона.
«Краще кинутися в Босфор, ніж потрапити до
Строгонова», – ворухнулося думка в Агапія. І тієї ж
миті він вирішив для себе, як йому діяти.
Вибору в ієродиякона не було – з порога посольства
він направився одразу в порт. Хоч і з потугами,
але таки знайшов потрібний корабель, штовхаючись
поміж велелюддя: тут видавалося зібрався цілий світ,
з різнобарв’ям шкіри, розмаїттям кольорів одягу, мішаниною
мов.
Отець Агапій піднявся на палубу корабля. Але той
корабель плив не в Одесу і не в Росію, відчаливши,
візь ме він курс на Лондон.
Ступивши на англійську землю, отець Агапій, насамперед,
попрямував у «Колокол». Олександр Іва
нович Герцен виявився зовсім іншою в спілкуванні
людиною, аніж поставав зі сторінок «Колокола» ненависний
царським служкам Іскандер. Він за довгу
розмову жодного разу не перебив отця Агапія, навіть
не згоджуючись із думкою співрозмовника, як видалося
гостю, Олександр
раціональне в почутому, тільки хіба вже зовсім
хотілося заперечити у дискусії, то під високим лобом
злегка іронічно підсмикувалися рухливі брови.
Опинившись на чужій британській землі, отець
Агапій Гончаренко починає допомагати як верстальник
у випуску чергових номерів бунтівного журналу
першої вільної російської друкарні.
Півторарічне лондонське життя отець Агапій згадуватиме
завжди з приємністю. Тут він не тільки набуде
досвіду у видавничій справі, яка йому небавом
стане вельми в пригоді. Тут заведе нові знайомства з
неординарними людьми, подорожуватиме у вільний
час, відвідає Єгипет, Туреччину, побуває на Афонській
горі, куди так і не дозволив йому поїхати російський
посол, навіть розшукає там в одному з монастирів
свого дядька Дмитра Богуна.
Отець Агапій цінував подвижницький труд Герцена,
хоча й немало доводилося дискутувати – навіть
у найдемократичніших росіян залишалися передсуди
щодо України, принаймні незнання її пракоренів.
– Ваша стаття «Росія і Польща», року п’ятдесят
дев’ятого, справді наробила поголосу по всій Європі,
– звернув якось увагу Герцена отець Агапій
на одну деталь. – І там є добре слово про мій край.
Ось читаю: «Україна була козацькою республікою,
в основі якої лежали демократичні та соціальні засади.
Запорізька Січ – дивне явище плебеїв-рицарів,
витязів-мужиків». Все це так і не так Олександре
Івановичу. На відміну від римського плебсу, що
не мало громадських та цивільних прав, наше козацтво
володіло цим усім.
– Не будемо лукавити, – заперечив Герцен і його
брови запитально і з подивом поповзли угору. – На
Січ ішло немало безземельного, скривдженого люду.
І як воювали Стамбул чи Кафу козаки, то не тільки
визволяли з рабства своїх одноплемінників, але й по
щирості грабували…
136136
– На війні – як на війні, – отець Агапій дивився
на кінчики своїх пальців, де в’їлася друкарська фарба
і нічим її вже не відмити, мов там міг вичитати відповідь
на закид. – Трофеї як брали колись, так і все ще
беруть, на жаль. Та не є секретом, що козачий люд у
самій своїй суті був непогано освічений, як вся Україна
того часу, досить послатися на сина Антиохійського