Імена твої, Україно
Шрифт:
люди, как главный агент «Готчинсон КО», Илларион
Архимандртитов.
Гончаренко поднял вопрос о том, чтобы русские
жители Аляски сами выбирали правителей из своих
людей. Но эта идея не прошла, ибо русские к самоуправлению
не привыкли и не доверяли друг другу.
Они хотели, чтобы ими управляли иностранцы».
Минуть роки, Агапій Гончаренко продасть друкарню,
а кошти
ж причини припинення видавничої діяльності,
очевидно, з найбільшою вірогідністю опише Олександр
Еткінс у статті «Избирательное средство»:
«Беглый афонский монах Агапий Гончаренко, сотрудничавший
в Лондоне с Герценом, в 1865 году
добрался до Бостона. Его план состоял в пропаганде
революции среди аляскинских казаков. До своей
смерти в 1916 году престарелый отец Агапий выпускал
журналы и организовывал тайные общества,
наде ясь провозгласить независимость Аляски и преобразовать
ее в Великую Казацкую Империю (11)».
У колі друзів Агапій Гончаренко якось сказав:
– Одинадцять разів Запорізька Січ змушена була
через ворогів міняти своє пристанище. В дванадцятий
раз Григорій Орлик, син славного гетьмана Пилипа
Орлика, хотів заснувати Січ на Рейні, між німцями і
французами, бо на своїй землі вже не сила… То може,
хоч тут, на далекій Алясці, українство прихистить свої
голови та збудує собі державу.
Хто ж він такий, отець Агапій Гончаренко? Єдину
прижиттєву бесіду з ним у 1910 році опише Текля Данис,
а опублікує його канадський альманах «Український
голос» аж у 1948-му.
«…В паркані фіртка, а на ній видніється напис великими
літерами червоною фарбою «Україна», в мене
серце так і забилося: Україна в Каліфорнії!, – а хтось
зауважив: «А на Україні – Московщина…» Входимо
через фіртку і тут бачимо домик, а над самими дверима
напис синьо-жовтими літерами «Свобода». Від
зворушення мені в очах стали сльози. Нас привітав
пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього
росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові.
На його похилені плечі спадало сріблисте волосся,
наче пелюстки відцвилого дерева. Його глибоко в голову
запалі очі виявляли велику доброту. З-під сивої
бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його
зморщені уста. Тут мимоволі майнула думка: «Чому
така неправда на світі? Чому найкращі сини України
розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на
на дворі під деревом. Альбіна ( дружина) поставила
чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив
перед нами. Коли вже все було готове, він сказав,
що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми
глянули один на одного, встали і заспівали «Ще не
вмерла Україна». Піднявся й старенький Гончаренко,
зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв
сиве волосся. Коли він стояв, спершись на ціпок,
– по його обличчі покотилися великі перли-сльози,
які він обтирав полою своєї сукмани. «Земляки мої,
– промовив Гончаренко, – я був з вами один момент
в Україні»… Після чаю повів нас показати своє господарство.
Перед хатою росла велика сосна, яку він
тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що
142142
це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і
сос на – це емігранти». Потім ми підійшли до потоку:
«Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею
на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері
Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок
і хвалю Всевишнього».
Ось таким був наш славний земляк, отець Агапій
Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів,
лунала українська пісня. У снах він марив Україною.
Коли 1914 року почалася Перша світова війна,
отець тішив себе надією: «Тепер вже не вмру, поки
не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак
дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати
по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи.
Московський прапор скинемо, а на його місце
поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на
кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне,
на добро людям, вічну правду й волю».
Вишне моя, емігрантко…
143
ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ,
КЛАСИК ЯПОНСЬКИЙ
Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти
в собачій упряжці – посвистувало полоззя на мерзлому
снігові, засапано дихали притомлені вже собаки.
Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими
хвилями йшла вона незмірними обширами і видавалося,
не віковічною мерзлотою мчали оті нарти,
а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої