Імена твої, Україно
Шрифт:
та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав
сліпий чоловік – доля забрала в нього всі барви світу,
натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро
відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив,
як закручуються за нартами снігові вихори, як часто
опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак
та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка.
Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хворого,
він не міг відмовити
І не тільки тому, що його, знавця східної медицини,
чукчі називали «накомей», тобто чудо, він просто не
міг – і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід,
двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися.
«От і все, відв’язалася упряжка», – холодна і
якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича.
А далі почалося повільне і невідворотне замерзання,
хоч як не кутався він у хутряний одяг, могильний
подих вічної мерзлоти ставав усе відчутнішим.
Вреш ті зважився на останнє: навпомацки поблизу
нарт нащупав найбільшу кучугуру і, докопавши руками
якнайбільшої глибини, зарився у сніг з головою.
Якийсь час Василь Якович марне і безуспішно гнав
чорні думки, аби викинути їх геть у біле безмежжя,
але вони поверталися невідворотно, аж доки не спало
найменш сподіване: єдиний порятунок від цих думок
– писати. Він зараз же писатиме нові казки, тут, у полоні
білої могили, хай там десь наверху зловісно завиває
хурделиця, а він подумки писатиме на есперанто,
і якщо доля судитиме вибратися якимсь неймовірним
дивом, він видасть колись «Чукотські оповідання».
Василь
Єрошенко
144144
Василь
Єрошенко
І відразу прийшов спокій на душу, лягали самі по
собі рядки нової оповідки, втрачався лік часу…
…Він писав, видавалося йому, відколи себе пам’ятає,
ще з Обухівки на Білогородщині, куди батько
перебрався, рятуючись від немилосердних царських
«щедрот», що так рясно сипалися на українську землю.
П’яний російський піп упустив немовля в крижану
купіль при хрещенні, тож прохворівши кілька
років, Василько назавжди поринув у вічний морок
сліпоти. Та крижана купіль не в силі була вистудити
добре серце. З допомогою сестри Льва Толстого Анни
Шарапової Василь їде в Лондон, в королівську музичну
академію для незрячих, де окрім класичної музики
посилено вивчає англійську мову, продовжує удосконалювати
есперанто, відвідує бібліотеки
І перші публікації англійською мовою своїх віршів,
які починалися словами: «Немає щасливішої людини
на світі. Я бачу сонце, я бачу світло…» Після Лондона
була Франція, лекції в Сорбонні, знову Англія, а сирого
квітня 1914 року з корабля «Амур» Василь сходить
в японському порту Муруга, де його зустрічає знаний
есперантист і член Імператорської академії наук Накамура.
В сім’ї його Василь живе кілька місяців, аж
доки міністерство освіти Японії дає дозвіл на навчання
в токійській школі сліпих масажистів. Вивчення
медицини, японської мови і літератури, психології,
музики, стрімке входження в літературні кола, і ось
уже в лютому 1916 року в журналі «Кібо» («Мрія»)
Василь Єрошенко публікує перший твір японською
мовою «Оповідання паперового ліхтарика». Наступні
роботи друкуються на сторінках японських журналів
«Кайхо» («Визволення»), «Кейдзо» («Реконструкція»),
«Варера» («Ми»), «Тансману хіто» («Сіяч»), в газеті
«Асахі», Василь Якович виступає з лекціями в основному
в Токійському університеті й університеті Васеда.
Знаменитою стала дискусія про культури Сходу
і Заходу в Токіо, коли тут побував з лекціями Нобелівський
лауреат Рабіндранат Тагор. Василь Якович
більш ніж спірною вважав тезу Тагора про те, що західна
цивілізація більш матеріальна, а східна – духовна,
що їм не знайти порозуміння.
– Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і
християнства, – обстоював свою точку зору перед
Тагором Василь Якович. – Це вже було у Кіплінга. Насправді,
в цих культур багато спільного, а коли люди
не завжди одне одного розуміють, то через незнання
мов, а ще через охочих сварити між собою людей.
І знову мандрівки світами – Таїланд, який тоді
йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко організовує
школи сліпих, записує народні легенди, допомагає
незрячим матеріально. Повернення у Японію,
створення і публікація одних з найкращих своїх робіт
– «Серце орла», «Бірманська легенда»… Журнал
«Танемаку Хіто» ім’я Василя Єрошенка ставить в
один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році
одна за одною виходять книги Василя Яковича японською
мовою «Передсвітанкові пісні» та «Останній
подих», а в 1924 – «Заради людства». Художник Накамуре