Імена твої, Україно

Корсак Иван Феодосеевич

Цуне пише «Портрет пана Ярошенка», який

на Всесвітній виставці мистецтв у Парижі удостоюється

Ґран-прі.

Така вже доля в бунтарської натури – за його погляди

Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі

Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські

не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник

– сліпий. Вони брутально роздирали повіки

незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі

сад

свободи»…

У Владивостоці, куди депортували Василя Яковича,

йому дивом вдається

уникнути арешту, він

пробує через Росію,

що палала у полум’ї

громадянської війни,

пробитися на ХІІІ

Всесвітній конгрес

есперантистів у Прагу.

Та даремно, прикордонний

патруль

не пропускає, і Єрошенко

пішки іде (поїзди

ж не курсували) в

Китай. Між тим, уже

в жовтні 1921 ро ку виходить

літературний

додаток до пекінської

Василь Єрошенко.

Портрет

японського

художника

Цурута Горо

146146

газети «Ченьбо», який був повністю присвячений

життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка

китайської літератури першої величини, перекладає

дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова

хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика

цим перекладам відведено майже том.

Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав

Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував

на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя.

Приват-доцент Пекінського університету, а згодом

професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам

студентам.

…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно,

як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем

Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися,

бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів

– видно, доля у нього така, щоб сходити

невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній

власними руками білій могилі, поступово стаючи

мерзлою кісткою.

Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку

ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного

вітром снігу, та він наближався і вже не ставало

сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки,

бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий,

промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав

ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста

лапа гребонула

останній сніг і торкнулася його

руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла

вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок

собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини

і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго,

як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався

до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли

відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися

собаки, зумів завернути і привести до покинутих

нарт.

Василь Якович розгрібав задубілими руками, що

не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу

упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.

І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро:

лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як

закине доля згодом в туркменські степи – вчити не

147

зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку,

їздити в туркменське село з несподіваною назвою

Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він

ставитиме для них концерти з українських пісень,

а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і

ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі.

Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному

для самого Єрошенка, класика японської літератури,

освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії,

це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці

і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва,

мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо-

колючим від немилосердного морозу вітрам – там

десь за снігами може померти незнана людина.

Василь Єрошенко

та Ганна

Шарапова

148148

Георгій Гамов

З ПРАКОРЕНІВ

ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних

як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя,

аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця,

видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу

Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону

з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч

мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди

менша вірогідність натрапити на патруль радянських

прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися

і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби