Імена твої, Україно
Шрифт:
командантом куреня та видача пов’язок з французьким
триколором й українською символікою. В історії
півтисячного загону українських вояків у Другій
світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на
французьких полях, горах і перелісках.
Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з
нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували
ще безвусих юнаків, яких планували везти
Так само з інших вагонів вивантажували радянських
військовополонених, українських юнаків, що
нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися
від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний
режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.
Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською
партизанкою, українці мали воювати з українцями.
Частина їх, кому пощастило, відразу втікали
до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали
перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці
не втямили: близькість українського підпілля
робить такі батальйони для них вельми непевними.
Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.
Через багато літ совість білоруського народу, народний
письменник Василь Биков, напише про ті часи:
«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників
була використана більшовиками у політичних цілях.
Партизанський рух з початку викликався і контролювався
партійними органами, засланими через
фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну
діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем
і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної
влади, з іншого – не менша жорстокість «народних
месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна
воля білорусів до власного самовизначення і самовираження
до уваги не бралися; війна з обох боків велася
безжальними методами середньовіччя без всякого
милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої
з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім
близькі волинські ліси до українських повстанців.
Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну
розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,
бо давно вже відомими стали слова «прем’єра
» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на
сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а
й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,
прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію
». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’
ї базу, що забезпечувала дії підводних
проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в
марганці, без якого неможливо виплавити панцирну
сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,
164164
нафта, алюміній і транзитом з Японії – каучук. Усе
для Вермахту, усе для перемоги!»
Не знаючи, звісно, що напише письменник-фронтовик
Василь Биков, один з українських старшин
Орест Білак зазначить в унісон: «А що ми були на Білорусії
і боролися проти червоних банд, то це цілком
нормально, бо білоруси – це наші брати-слов’яни від
Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя
організувати свою власну національну партизанку,
та до того ж їх грабували і часто палили їх села». Коли
ж прийшов наказ підпорядкувати батальйони, де переважали
українці, штабові Російської визвольної армії
генерала Власова, в один дух всі почали говорити про
перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування,
обізнане в настроях, випередило: потяг з
українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає
Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург»
для боротьби з Французьким Рухом Опору. Страсбург,
Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольдаган, ще
21 серпня німці встигають призначити своє командування
і розмістити стрільців у казармах. Лише десять
днів знадобилося в незнайомій країні, щоб налагодити
з Рухом Опору контакт і вишикуватись на площі під
французьким і українським прапорами.
І ось полковник Легарде вітає українців зі вступом
у французький Опір, а вже наступної ночі, з 31 серпня
на 1 вересня, перший бій.
Ледве засутеніло, автомобільні фари машин, що
наближалися, обережно промацували небо, наче чатуючи
на небезпеку там, а не на землі, нервово буркали
двигуни, у такий спосіб проявляючи своє невдоволення
вельми нерівною дорогою – колона машин
та мотоциклів майже порівнялася із засідкою.
– Увага! – передає по ланцюжку курінний. –
Бити насамперед по голові колони і хвостові!
– У хвіст і в гриву! – засміявся стрілець поруч.
Довгі гаркітливі черги кулеметів, коротко і знервовано,
як сорока, що зачула небезпеку, стрекотнув
автомат, за ним другий і третій, зненацька заскочена