Над Тисою
Шрифт:
Шапошников удесяте перегортав паспорт, вдивлявся крізь лупу в кожний підпис на ньому, але не виявив жодної підчистки, підробки.
— Так, чиста робота, — сказав він, кидаючи паспорт на стіл. — Випишемо йому перепустку. Старшина, приготуйте додаткові наряди для прикриття кордону.
Смолярчук здивовано подивився на начальника застави, але промовчав.
Перепустка була виписана. Вклавши її в паспорт, Шапошников вийшов за ворота застави. Смолярчук ішов слідом за капітаном.
На зеленому лужку сиділи прикордонники.
Побачивши начальника застави, прикордонники підвелися. Ступак обірвав гру і співи, енергійно схопився, хвацько взяв під козирок кепки:
— Здрастуйте, товаришу капітан!
— Здрастуйте. То ви в Івана Васильовича на квартирі зупинилися? — запитав Шапошников, передаючи шоферові паспорт і перепустку.
— Так точно, товаришу капітан!
— Порядна людина. Повезло вам на господаря.
— І ми не гірші за господаря! — широка добродушна посмішка розпливлася по обличчю Ступака. — Дозвольте бути вільним?
Шапошников кивнув головою і зник за ворітьми застави.
Ступак розвернув на лужку машину і, здіймаючи куряву, рушив на дорогу.
Смолярчук і його товариші проводжали очима лісовоз, що віддалявся.
— Хвацький хлопець! — із заздрістю і захопленням сказав один з солдатів.
— Талант! — додав інший.
— Вродися не красивим, а талановитим.
— Проноза! — крізь зуби, презирливо кинув Тарас Волошенко.
Ця думка куховара була такою несподіваною, що всі прикордонники обернулись до нього, чекаючи пояснень.
Волошенко, який так гаряче і віддано любив жарт, роздмухував найслабшу іскру гумору, де б вона не виникла, був незвично серйозним.
— «Свій в дошку» цей ваш талант! — сердито відказав він. — Без усякого мила, як-то кажуть, в друзі лізе. Дуже «свій». Правильно, товаришу старшина?
Смолярчук навмисне не погодився з Волошенком:
— Не розумію, Тарасе, чого тобі не сподобався Микола Григорович. Хлопець як хлопець, не гірший від нас з тобою.
— Душі в ньому немає, лише шкіра та кістки, та ще язик-базікалка. Я його наскрізь бачу.
— Та ти йому просто заздриш, — пожартував Смолярчук. — Як же не заздрити! Конкурент знайшовся. Такий же веселий, як ти, такий же…
Волошенко дозволив собі перебити старшину.
— Вірно, я веселий. Але в мене це від душі, а він прикидається. Ваньку він валяє.
«Молодець, Тарасе, розбираєшся в людях», подумав Смолярчук. Голосно він сказав:
— Ну, от що, веселий чоловіче: готуйся в позачерговий наряд. Соколов, Філімонов, Тюльпанов — теж у наряд!
Глава
В суботу, закінчивши робочий день у книжковому магазині, Криж статечно пройшов по привокзальній площі, перетнув центр Явора і, не менше дюжини разів вклонившись знайомим, добрів до Гвардійської, увійшов до свого будинку і приступив до виконання таємних обов'язків, обов'язків резидента розвідувального центра «Південь».
Він відсунув убік великий портрет Тараса Шевченка й постукав у дощаний, замаскований шпалерами лаз, що вів у приміщення, де знайшов собі притулок Джон Файн.
Тайник одразу ж відчинився, і в темному квадраті отвору з'явилась голова «Чорногорця».
— Добрий вечір, сер, — промовив господар англійською мовою.
— Здрастуйте, Криж, — відгукнувся Файн теж по-англійськи. — Відпрацювалися?
— Відпочиваю до понеділка. Будемо обідати?
— З задоволенням. Я таки добре виголодався.
Файн підтягнувся на руках і легко, з акробатичною спритністю, виплигнув з люка. Потім він зайшов до кімнати, яка служила Крижу за бібліотеку.
— Новини є? — спитав він уже російською мовою.
— Є! Зараз викладати чи потім, коли підкріпимось!
— Коли підкріпимось.
Обідали вони тут же, в бібліотеці, перед завішеним до «половини вікном, звідки добре було видно хвіртку і садову доріжку, що вела до дому. Якщо хтось зайде на подвір'я Крижа, то не застане Файна зненацька: він встигне сховатися в тайнику. Обидва їли і пили мовчки, з удаваним захопленням, хвалячись один перед одним терпінням, витримкою, холоднокровністю, вмінням тримати язик за зубами.
Файн першим закінчив обідати. Відсунувши від себе тарілки, він поклав лікті на стіл, закурив.
— Ну, от і підкріпилися. Тепер викладайте свої новини, Криж.
Длубаючи гусячим загостреним пером у зубах, резидент сказав звичайнісіньким буденним голосом:
— Привіт вам від «Учителя».
— Від кого? — Файн потиснув руку Крижа. — Від «Учителя»? То ви його бачили?
— Під'їхав до мого магазина на лісовозі. Купив «Путівник по Закарпаттю» і доповів, що благополучно прибув і що все йде по плану.
— Друга удача, слава богові! — Файн молитовно приклав долоню до грудей. — Тепер можна сміливіше діяти. Ви, здається, в добрих стосунках з шляховим обхідником Дударем?
— Ми давно подружилися з ним. Знаменитий різьбар по дереву продає і дарує мені свої вироби, а я йому — рідкісні книги. Він також навчив мене робити з дерева різні дрібнички.
— Дуже добре. Отже, ваша поява в домівці Дударя нікого не здивує, не приверне уваги?
— Так, певен.
— В які дні ви звичайно бували у свого «друга»?
— Найбільше у свята і по суботах.
— От і добре. Сьогодні субота. Ви сьогодні ж підете до Дударя. На мою думку, «Учитель» зупинився жити у шляхового обхідника.