Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

— Не поїде! Заякориться в Яворі, працюватиме на комсомольському паровозі кочегаром. Є надія, що він потрапить на закордонну лінію. Якщо це вдасться, ми матимемо чудового зв'язківця.

— Вірно, Криж! Молодець! Схвалюю. Дійте в цьому напрямку. І форсовано. Нам зв'язківець он як потрібен! — Файн ребром долоні ударив себе по горлу. — Рацією користуватися небезпечно: кожного разу рискуєш життям. Якби був зв'язківець у вашого попередника, ми б знали більше, ніж знаємо тепер. — Тримаючи блюдце на розчепірених пальцях піднятої руки. Файн дмухнув на гарячий чай і, примружившись, допитливо,

немов заглядаючи йому в душу, втупив очі в резидента. — То ви й досі не знаєте, що трапилося з Дзюбою?

Криж похитав головою.

— Я ж вам доповідав… Читав замітку в газеті про те, що він загинув. Більше нічого не знаю.

— Вірите замітці?

— Як же не вірити! До мене в магазин заходили люди з ліспромгоспу «Оленяче урочище». Вони на власні очі бачили машину артілі в безодні. І труп Дзюби бачили. Правильна замітка. А ви хіба не вірите?

— Не вірю. Сам ще не знаю чого, але не вірю. — Файн зітхнув, згадавши слова «Бізона», і не втримався, щоб не промовити їх, як свої власні: — Не вірю і все. Що поробиш, такий у мене нюх: собака позаздрить.

— То ви гадаєте, що смерть Дзюби не випадкова?

— Гадаю, що саме так. Але хто організував її, ще не знаю. Ви часто зустрічалися з Дзюбою?

— Ні, рідко. Тільки в крайньому випадку.

— Де відбувалися ці зустрічі? Чи могли вони привернути увагу розвідки?

— Ні, це виключено… Я ніколи не бував на квартирі у Дзюби. І він до мене не приходив. Ми зустрічалися лише в магазині, коли він купував книги.

— Пам'ятаєте, я цікавився Іваном Бєлограєм?

— Пам'ятаю.

Тут, у будинку, схованому в глибині саду, Файна ніхто не міг чути, крім Крижа, однак він знизив голос до шепоту:

— Іван Бєлограй виконував важливе завдання. Ми втратили його з поля зору, не знаємо, де він і що з ним трапилось. Поки ми не з'ясуємо цього, ми не маємо прана почувати себе в безпеці. Прискорте збирання відомостей про Бєлограя. Нехай ваші агенти спробують щось дізнатися у Терезії Симак. Зможете це виконати?

— Зможу.

— Та ви, я бачу, зовсім молодець, Криж. Для вас немає непосильних завдань. «Бізон» знав, кого призначати резидентом. От тільки я не цінував вас. Каюсь.

— Ви не знали мене, а «Бізон»…

— Шеф мені розповідав. — Файн поклав руку на плече резидента: — Нічого, ви з лишком надолужите те, що втратили, будучи рядовим агентом. Наша з вами старість буде забезпечена, якщо ми виконаємо навіть тільки одну цю операцію.

— Яку?

Джон Файн посварився на резидента пальцем:

— Зірвався! А казав, не цікавий. Потерпіть, Криж, прийде час, про все розповім. — Він подивився на годинник, потім у вікно, за яким між квітучими деревами саду згущались весняні напівпрозорі сутінки, що сповзали з довколишніх гір. — Час закінчувати чаювання і вирушати в похід.

Джон Файн перевернув блюдечко догори денцем, витер рушником спітніле обличчя, підвівся і зник у своєму тайнику.

Хвилин через двадцять він знову з'явився в бібліотеці. На ньому була суконна, оздоблена шкірою туристська куртка, старенька, з великим козирком кепка і черевики на товстій підошві. За спиною акуратно прилаштований рюкзак з портативною радіостанцією, завбачливо обкладеною ганчір'ям, щоб вона

втратила форму чемодана.

Був готовий і Криж. Він, як завжди, одягнув своє чорне пальто і темний, з полями, застарілого вигляду капелюх. На ліву руку перекинув дощовик, у правій в нього був невеликий саквояж.

Під прикриттям темряви Криж і Файн вийшли з будинку № 9 по Гвардійській, благополучно добралися до зупинки таксі і тут розлучились. Один поїхав на північ, у верхів'я річки Кам'яниці, до Мармурових скель, другий — у найближчі гори, у володіння Івана Васильовича Дударя.

В неділю, наприкінці дня, контрольна установка органів безпеки запеленгувала короткочасну роботу таємної радіостанції. Були визначені і її координати — десь між Ведмежою галявиною і Мармуровими скелями.

Дізнавшись про це, майор Зубавін і полковник Шатров вжили енергійних заходів. І генерал Громада кинув на пошуки ворожого лазутчика-радиста кілька своїх підрозділів. Прочісували безлюдні ліси, продивлялися вічнозатінені ущелини, проштрихували спеціальними піками всі торішні копиці сіна, розкидали старі і свіжі стоси дров, заглядали в усі курені пастухів і колиби лісорубів, облазили всі закутки виробленого кар'єру мармурових розробок — ніде не знайшли радиста. Але слід його все-таки був виявлений. На турбазі з'ясувалося, що в суботу ввечері в районі Мармурових скель туристи бачили якусь легкову машину. Хто на ній приїхав, який номер мала «Победа» — ніхто не міг сказати. В усякому разі серед туристів не знайшлося людини, яка приїхала на машині. Всі прибули сюди на автобусах, на грузовиках, поїздом, а багато й пішки, мальовничими стежками, протоптаними вздовж берегів Кам'яниці.

Всі туристи, що знайшли притулок на турбазі, реєструвалися. Зубавін і Шатров прочитали цей список, зняли з нього копію і повернулись до Явора. Через кілька годин за допомогою начальників паспортних столів міліції Явора, Мукачева і Ужгорода вони знали, де всі люди, що були в списку турбузи, прописані, де працюють і чи давно живуть на Закарпатті. З шістдесяти п'яти туристів лише один привернув пильну увагу Зубавіна і Шатрова. Це був Федір Опанасович Власюк. Агроном. Двадцяти восьми років. Мешкає в Ужгороді. Прописаний по вулиці Леніна, в будинку № 3. Паспорт виданий 4-м відділенням міліції Ужгорода 30 травня 1950 року. Такі відомості залишив про себе Власюк, заповнюючи звичайну реєстраційну анкету, яку одержує кожний пожилець готелю. При перевірці з'ясувалося, що Власюк в Ужгороді, по вулиці Леніна, 3, не живе, що він там, отже, не прописаний і що 4-е відділення міліції Ужгорода не видавало паспорта громадянинові Власюкові ні в 1950 році, ні раніше, ні пізніше.

Зубавін знову, серед ночі, сів у машину і поїхав до урочища Мармурові скелі. Додатково поговоривши з обслуговуючим персоналом турбази, він з'ясував деякі прикмети людини, яка назвалася Власюком. Висока. Плечиста. Гарна. Одягнута в чорну суконну курточку, прикрашену шкірою. В сірій кепці. На ногах — добротні гірські черевики. За плечима — рюкзак. Чи сам він з'явився на турбазі? Так, здається, сам. Зустрічав схід сонця на Мармурових скелях разом з усіма туристами, потім зник, і його більше ніхто не бачив.