Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Криж облишив писати, підвів голову і благаючими очима подивився на Файна:

— Сер, ви наражаєтесь на страшну небезпеку. По слідах «посилки» сюди можуть прийти прикордонники.

— Можуть! Якщо нам з вами не повезе, то ми їх зустрінемо, як слід. Стріляю я без промаху на відстані до п'ятдесяти метрів. Вам же доведеться скористатися гранатою.

— Сер, є інший вихід.

— Який?

— Сховати «посилку» в лісі. І взяти її тоді, коли вона буде потрібна.

— Не можна, Любомире. Ми повинні діяти тільки за планом, розробленим «Бізоном». Отже, пишіть: «Підібрати «посилку»

в зазначеному квадраті і доставити в Явір, на Гвардійську».

Криж покірно схилився над папером.

Глава шістнадцята

У великому боргу я перед тобою, читачу! Час, давно час розповісти тобі про Терезію Симак, навколо якої з першій частині цієї розповіді розгорнулося стільки важливих подій.

Нежданий і негаданий приїзд Івана Бєлограя, її заочного друга, приголомшив Терезію. Бєлограй видався їй таким гарним, так зворушив її, що вона на якусь мить забула про все на світі: і про сувору матір, і про сусідів, що любили поплескати язиками, і навіть про Олексу Сокача, який був для неї більше ніж другом. Вона давно кохала його, і він кохав її. Восени вони збиралися побратися.

На щастя, Терезія швидко опам'яталась. Щоправда, сталося це не без допомоги старшини Смолярчука. Він розшукав її на березі Тиси. Одразу ж після того, як вона й Іван Бєлограй розійшлися, він запросив її до начальника застави.

Терезія зайшла до капітана Шапошникова уже досить стурбована запитаннями Смолярчука: чи давно вона знає свого гостя, Бєлограя, як і коли познайомилася з ним? Передчуваючи погане, з винуватим виразом обличчя, готова кожної миті заплакати, вона сіла на краєчок стільця, схрестила на колінах руки й покірно чекала страшних запитань.

Шапошников з першого погляду зрозумів її скрутне становище і вирішив бути дуже обережним.

— Ну, як, Терезіє, розорали перелоги над Тисою? Вона мовчки кивнула головою, і губи її затремтіли. — Отже, у вас в цьому році посівна площа розшириться майже наполовину?

Вона знову кивнула і білими гострими зубами міцно прикусила нижню губу.

— А Соняшну гору не збираєтесь в цьому році приводити до ладу? Не завадило б і лівий, кам'янистий бік її прикрасити виноградниками.

Терезія рвучко підвела голову:

— Навіщо я вам потрібна, товаришу начальник? Питайте!

Голос її прозвучав суворо. Шапошников усміхнувся:

— Отепер можу питати. Тепер ви зможете відповісти на всі запитання.

Він спитав про те ж саме, що й Смолярчук: чи чекала вона свого сьогоднішнього гостя, звідки він прибув, на її запрошення чи так, сам, чи давно вона його знає, як і коли познайомились?

Терезія відповіла. Коли капітан Шапошников дізнався, що Іван Бєлограй її заочний друг, що познайомилася вона з ним через листування, він попросив її принести на заставу всі листи Івана Бєлограя, одержані нею з Берліна. Терезія принесла. Шапошников сховав їх у вогнетривку шафу і заручився словом Терезії, що вона нікому не розповідатиме про свою розмову з прикордонниками. Навіть матері. І особливо не повинен знати про це Іван Бєлограй. Якщо він ще раз з'явиться

в домі Терезії, вона нічим не повинна показати, що її ставлення до нього змінилося. Нехай поки що все залишається по-старому.

Терезія повернулася додому. Мати, накинувши на плечі хустку (з гір тягнуло не весняною прохолодою), чекала дочку біля хвіртки.

— Ну, навіщо ти потрібна була прикордонникам? Гвинтівки на рогачі хочуть поміняти та солдатський суботник влаштувати на твоїй Соняшній горі? Так чи ні? Кажи! Чого мовчиш?

— Ні, мамо, у прикордонників інше діло.

— А саме?

— Та так, по комсомольській лінії.

Опустивши голову, Терезія швидко пройшла повз матір, зникла в хаті. Вечеряти вона відмовилась. Лягла и ліжко не роздягаючись.

Мати, стомившись за довгий весняний день, міцно спала, а Терезія весь пізній вечір і всю ніч проплакала. Соромно, боляче їй було за те, що трапилося сьогодні, І страшно за завтрашній день. Недаремно зацікавилися прикордонники її берлінським другом. Не друг він їй, ні! І не Іван Бєлограй. І як же вона цього сама не помітила? Як дозволила себе так осоромити? З'явився перед нею кучерявий, з гарними очима, веселий, балакучий, і вона, дурна така, прийняла його за хорошу людину, посміхалась йому, ласкала очима і навіть… Та хіба можна знести таке?

Терезія люто терла хусткою палаючий забруднений рот, скреготіла зубами. Знесилівши від злості, від презирства до себе, знову починала плакати. Так, у сльозах, і заснула.

Вранці, побачивши дочку, мати сплеснула руками, заохкала:

— Господи! Що з тобою, донько? На тобі лиця немає. Зблідла… Щоки втягло, як у старої. Очі запали.

— Захворіла я, мамо, — ухильно відповіла Терезія і рушила до дверей.

— Та чим же ти захворіла? Вчора ввечері була здорова, а сьогодні… Ходімо зараз же до лікаря!

— Навіщо? Не треба мені лікаря!

— Та що ти мелеш, говорухо? Як це так — не треба тобі лікаря?

— Так. Він мені не допоможе.

— А хто ж тобі допоможе? Стривай, донько, стривай!..

Мати взяла дочку за підборіддя, підвела її низько опущену голову, допитливо зазирнула в вічі. Невже її єдина, ненаглядна дочка непоправно ображена? Невже їй уже заборонений шлях до щастя? Коли ж це трапилось? Хто ж цей супостат, що образив добру, працьовиту, чесну, довірливу і гарну дівчину? Де він? Та вона йому очі видряпає, та вона його серце вирве і кине собакам з Циганської слобідки…

Про що тільки не передумала Марія Василівна, чого тільки не відчула, дивлячись в глибоко запалі очі дочки!

— Ганнусю, рідна моя, кажи правду, нічого не приховуй.

Тільки в час особливого материнського хвилювання, коли любов до дочки по вінця сповнювала її серце, Марія Василівна називала Терезію Ганнусею. І перше і друге ім'я дали- їй давно, зразу після народження.

Всі новонароджені дівчатка, дочки парафіян протестантської церкви, як правило, одержували подвійне ім'я. Одержала його і дочка Марії Василівни. Ганнусею вона називала її до року, годуючи груддю. Пізніше — Ганко-Терезією, потім просто Терезією. Ганнуся воскресала завжди в тих випадках, коли матері хотілося особливо ніжно приголубити свою доньку.