Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Ступак потай озирався довкола, все запам'ятовував і гарячково підраховував, скільки треба буде вибухівки, щоб висадити в повітря тунель і тим самим вивести з ладу магістраль, яка з'єднувала Радянський Союз з Чехословаччиною і Угорщиною.

Подібного роду диверсії, яку збирався зробити Дубашевич, іноземна розвідка передбачала здійснити напередодні нової війни, за декілька днів до її оголошення, і на особливо важливих напрямках. Те, що «Бізон» вирішив вдатися до цього крайнього засобу тепер, у мирний час, мало важливу причину, йому стало відомо, що незабаром з Радянського Союзу повинні піти состави з зерном, призначеним для Чехословаччини, де минулі роки були посушливі, неврожайні. Десятки тисяч тонн не перевезеш в одному

поїзді. Їх треба буде дуже багато. І от, якщо тунель завалиться у самому розпалі хлібних перевозок, або на початку їх, то відгомін вибуху в Закарпатті дійде і до Праги, і до Москви, і до Нью-Йорка, і до Парижа. Так, у цьому «Бізон» був упевнений. Удався б тільки вибух, а мобілізація світової громадської думки — справа другорядна. Сотні, тисячі газет в усіх куточках «вільного світу» по єдиному сигналу затрублять про те, що Закарпаття чинить опір режиму Рад, про те, що селяни Чехословаччини не засівають свої поля російським зерном, про те, що від Праги до Братіслави, по стародавній землі Яна Гуса почав розгулювати голод. Диверсію з тунелем повинен був здійснити один Дубашевич. Обов'язково — один! Операція була гранично простою. Одного разу вночі спеціальний літак, що прилетить з Південної Німеччини, скине в умовному місці, в квадраті «17–23», ящики з вибухівкою. Вантаж на парашуті спуститься в глухому лісі і лежатиме там до певного часу. Шофер Ступак, попереджений радіограмою розвідцентра через «Хреста», сідає в свою машину і їде в квадрат «17–23». Навантаживши в кузов вибухівку, запаковану в безневинні на вигляд пакунки, схожі на паперові мішки для цементу, він повертається назад, додому, і під приводом пізнього часу залишає машину на подвір'ї шляхового обхідника, а сам іде спати. Вночі він тихо виходить надвір, ставить на колію дрезину, прикріплює на її площадці вибухівку, яка має страшну руйнівну силу, прилаштовує до неї спеціальний пристрій, схожий на антену, і пускає до тунелю, а сам залишається на відстані, спостерігає. Як тільки дрезина увійде в тунель, антена, що виходить за його габарити, зачепить за гранітне облицювання і тим самим приведе в дію ударний механізм, що й викличе вибух.

Сфотографувавши зруйнований тунель, на що треба буде лише кілька секунд, Дубашевич зникне в лісі. Тієї ж ночі він перейде кордон у заздалегідь наміченому місці, на Верховині, навпроти гори П'єтрос, пробереться до звіролова на кличку «Глухар» і звідти доповість у розвідцентр, що завдання виконав.

Вибух тунелю на околиці Явора — лише половина плану «Бізона». Другу частину операції «Гірська весна» повинен був виконати Хорунжий, другий підручний Джона Файна на кличку «Ковчег». На його долю призначався вибух греблі водоймища, яке давало воду новій гідроелектростанції. І цей вибух теж мав політичну мету: народ Закарпаття, мовляв, чинить Радам жорстокий опір.

Роль Джона Файна в цій операції зводилася до того, що він мав координувати і спрямовувати належним чином дії своїх помічників: «Учителя», «Ковчега» і резидента Крижа.

Велика лісовозна машина з причепом спускалася по колишній графській дорозі від будинку контори лісодільниці львівських залізничників, прямуючи до Тиси. Керував лісовозом Ступак. Лікоть лівої руки він виставив в опущене вікно дверцят кабіни. Кепка зсунута на потилицю. В кутку рота прилипла погасла сигарета.

Дійшовши до перехрестя, грузовик повернув ліворуч, як робили всі лісовозні машини, але не на велику дорогу, а прямо, на путівець, до Тиси.

Це одразу ж зафіксував вартовий, що стояв на спостережній вишці. Він зняв трубку і доповів черговому по заставі, що до кордону наближається машина.

Черговим по заставі був старшина Смолярчук. Він підтягнув ремінь, поправив гімнастьорку і вискочив за ворота. Його зустріли радісні вигуки товаришів:

— А от і старшина! Про вовка помовка, а вовк і тут.

Чоловік вісім вільних від

служби прикордонників, відпочиваючи, зібралися на зеленому, ще не витоптаному лужку.

Вони обступили мотоцикл, біля якого з засуканими рукавами ворожив і чортихався замурзаний куховар Тарас Волошенко. Посміхаючись, він приклав чорну замащену руку до козирка кашкета:

— Товаришу колишній тракторист, виручайте! Замучила оця примхлива кляча.

— Ніколи, Тарасе, служба.

Лісовоз підходив до застави. Смолярчук вийшов на середину дороги, підняв руку. Лісовоз зупинився.

— Куди їдете, товаришу водій?

З кабіни визирнув шофер. Як добре знайомому, він усміхнувся старшині.

— Не впізнаєш, зелена гвардія? Я ваш квартирант. Учора нас Олена Іванівна познайомила. Правда, на дворі було темно, могли і не запам'ятати мого обличчя. То запам'ятовуйте, старшина! — Ступак зняв кепку, пригладив волосся. — Прошу, як то кажуть, любити і поважати.

— Слухаю, буде виконано. — Смолярчук був суворий. — А поки що відповідайте, товаришу квартирант: куди прямуєте?

— Прямую сюди, на заставу, з певною метою: одержати перепустку в прикордонну зону.

— Документи здали?

— Ще вчора. Через начальника лісодільниці Борисенка.

— Почекайте, з'ясую.

Смолярчук зник по той бік воріт застави.

Ступак вийшов з машини і з добродушною посмішкою на обличчі, посмішкою хлопця-друзяки, підійшов до прикордонників, клацнув портсигаром, почастував усіх сигаретами.

— Що, брате, не тріщить твій драндулет? — насмішкувато звернувся він до мотоцикліста.

Волошенко відірвався від мотоцикла, сумно махнув рукою:

— Дві години з клятим мучусь.

— Чого? Іскра в землю пішла?

— Далі! Мабуть, в самі тартарари! — Волошенко штовхнув мотоцикл ногою. — Осточортів же ти, золотце! Виразку язика з тобою наживу. Рак серця і нервів. Передчасно постарію. Не сходимось ми з тобою вдачами. Немає споріднення душ. — Він взяв руку шофера Ступака. — Послухай, друже, можу тобі посватати цю породисту шкапу під назвою Харлей-Давидсон.

— Ану, дай-но мені цю шкапу.

Ступак діловито викрутив свічки з обох циліндрів мотоцикла, оглянув їх і раптом, добре розмахнувшись, закинув далеко в кущі. Потім, так само діловито і мовчки, підійшов до свого лісовоза, вийняв інструментальний ящик, покопався в ньому, знайшов дві нові, потрібні за розміром свічки, вкрутив їх у циліндри мотоцикла. Витерши ганчір'ям руки, він впевнено всівся на стареньке, з потертою шкірою сідло, натиснув на стартову рукоятку, дав газ. Мотоцикл оглушливо затріщав, рвонув з місця, залишаючи позаду брудно-сірий хвіст диму.

Прикордонники сміялися, дивлячись на безталанного водія мотоцикла. Насунувши на брови зелений кашкет, він засоромлено шкріб стрижену потилицю.

Зробивши невелике коло, Ступак повернувся до воріт застави, зліз з сідла, передав кермо Волошенкові:

— Бери, брате, свою колишню шкапу, катайся на-здоров'я та пам'ятай Миколу Григоровича… Закурюй, хлопці!

І він знову клацнув портсигаром, обділив усіх прикордонників сигаретами.

Поки солдати курили і слухали веселі й короткі розповіді бувалого шофера, начальник застави Шапошников і старшина Смолярчук старанно вивчали документи, подані начальником лісодільниці львівських залізничників, їх увагу особливо привернув паспорт. Микола Григорович Ступак. Рік народження 1923. Українець. Уродженець Київської області. Всі необхідні печатки на місці. Фотографія акуратно підклеєна і білий краєчок заштемпельований. На потрібній сторінці синів трафаретний квадратик, у якому чорним чорнилом, красиво і чітко, додано від руки, що власник паспорта прописаний у місті Львові, в 3-му відділені міліції, 7 травня 1947 року, по вулиці Костюшка, будинок 17, кв. 9. І прописка була засвідчена хитромудрим підписом начальника паспортного стола й круглою гербовою печаткою.