Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

— Ну, хлопці, як ми назвемо машину? — спитав Олекса, закінчивши покривати червоною нітроемаллю колеса.

— Ганною — Терезією! — вигукнув кочегар Іванчук.

Іванчук так покірно склав руки на грудях, так винувато посміхнувся і так смиренно примружився, що всі комсомольці засміялись. Змушений був усміхнутися і Олекса.

— Давайте назвемо її просто… «Галочкою», — запропонував він.

— Хто ж вона така, ця сама Галочка? — спитав Іванчук. — Заміжня чи ще дівчина?

Під загальний сміх товаришів Олекса

відповів, що галочка — це звичайнісінька пташка з довгим сизим носом, з чорним хвостом і чорними крилами.

Надвечір машина «ЕР 777–13», сяючи лаком, міддю, нікелем, з повним тендером вугілля і води, готова була вступити до ладу діючих локомотивів.

Олексі Сокачеві хотілося негайно ж стрибнути на паровоз, роздути полум'я в його топці, підняти пару і помчати з важковаговим поїздом у будь-яку частину світу. На жаль, цей бажаний момент відкладався на тривалий час, бо на лінії була достатня кількість робочих паровозів. Післязавтра, згідно з графіком, стане на чергову промивку «ЕР 770–09». І тільки тоді «Галочка» матиме право на вогонь, на пару, на працю, на життя. Через два дні! А що ж робити Олексі сьогодні? І завтра?

Він зітхнув і, оглядаючись на свою красуню, рушив додому.

Виходячи з воріт депо, він віч-на-віч зустрівся з Андрієм Лисаком. На практикантові був ясно-коричньовий, з золотою іскрою костюм, пісочного кольору шовкова сорочка і жовті сандалети. Він був напаханий і модно зачесаний.

— А, Олексо, здоров був! — він простягнув Сокачеві обидві руки. — Поздоровляю з одержанням паровоза, товаришу бригадир! Коли в рейс?

— Коли накажуть. Ти ще не роздумав практикуватися на моєму паровозі?

— Що ти! Навпаки. Я тільки про це тепер і думаю, як буду з тобою працювати.

— Не схоже! — Олекса з ніг до голови оглянув Лисака.

Лисак зітхнув, розвів руками і підвів очі до неба:

— Грішний: люблю красиву сорочку і добротний піджак, люблю випити хорошого вина. Молодість!.. Постарію, то все розлюблю, все, крім молока! — Лисак засміявся. — Сьогодні теж збираюся грішити. Може, підтримаєш компанію, га? — Він поплескав себе по кишені: — Гроші є.

Олекса похитав головою:

— На чужі не гуляю. — Він вийняв п'ятдесят карбованців, простягнув Лисакові. — Ось тобі борг, тримай!

— Який борг? Дурниці. — Андрій рішуче відсторонив руку Сокача. — Сховай, коли не хочеш, щоб я розсердився. Вчора я тебе почастував, а завтра — ти мене.

— Ні, друже, від мене ти не дочекаєшся частування. Візьми!

— Будь ласка, можу взяти. Ти куди зараз ідеш?

— Нікуди.

— Як це — «нікуди»?

— Так. Додому. На Кіровську.

— Нам по дорозі. Я проведу тебе.

Андрій взяв Олексу під руку, і вони вийшли з депо.

— Чого це ти сьогодні такий колючий? — ласкаво запитав Лисак.

— Я завжди такий.

— Ні, не завжди. Свято в тебе, новий паровоз одержав,

а ти… Може, трапилося щось? — Лисак ляснув себе долонею по лобі, зупинився, затримав товариша. — . До речі, Олексо, правда те чи не правда, що про тебе і Терезію говорять? Нібито слюсар Іван Бєлограй, демобілізований гвардієць з Берліна, відбив у тебе Терезію, збирається одружитися з нею. Вірно це чи плітки?

Олекса похмуро мовчав.

— Ну, а сам ти як думаєш? — раптом спитав він і визивно подивився на Лисака.

Андрій не чекав такої відповіді. Він розгубився і не одразу добрав розуму, що сказати. Готуючись за дорученням Крижа до розмови з Олексою, сподіваючись у нього вивідати щось про Івана Бєлограя, він передбачив, здавалося йому, все, що скаже Олекса і що він відповість. Ні, виявляється, не все передбачив.

— Я думаю… думаю, що це неправда.

— А чого ж ти тоді лізеш з цією неправдою в мою душу?

І вираз обличчя Олекси, і його погляд були сердитими, а руки стиснулися в кулаки. Та це не злякало Андрія.

— Не кип'ятися, механіку. Я все це тобі по-дружньому сказав, щоб ти знав, які точаться розмови про Терезію і про цього геройського слюсаря Івана Бєлограя. Цікаво подивитися на нього — який він? Кажуть, красень, очей не відірвати. Вірно це?

— Не знаю.

— Та ти бачив його, чи не бачив?

— Ну, бачив. Пикатий. Високий, як верблюд.

— Давно бачив?

— Ще до від'їзду до Львова.

— А після приїзду не бачив?

— Ні… Та чого ти причепився з цим Бєлограєм? Іди ти з ним знаєш куди…

Останні слова Олекси протверезили Андрія Лисака. Він зрозумів, що сказав зайве, не в міру був наполегливим і необачним у своїх запитаннях. А дядько Любомир спеціально попереджав: дивись, цікався Бєлограєм начебто між іншим. Треба було виправляти становище, викручуватись. Андрій засміявся, по-дружньому обхопив плечі Олекси:

— Нікуди я не піду з цим Бєлограєм. Не потрібен він мені. З тобою я піду, на Кіровську.

— Не підеш зі мною на Кіровську. Я залишусь тут, на Степовій. Мені треба зайти до товариша.

Олекса зняв з плеча руку Андрія, холодно кивнув і пішов у двір, огороджений високим квітучим терном. Тут жив Василь Гойда.

— А ось ти й сам з'явився! Дуже добре! Молодець! Чуйний товариш, швидко догадався, що щастя в небезпеці.

Такими словами, з іскорками сміху в очах, зустрів Олексу Василь Гойда.

Олекса добре знав характер друга і тому не надав особливого значення його словам. Він, як звичайно, привітався, дістав сигарети, сів біля вікна, де завжди сидів, і приготувався докладно розповідати, як їздив до Львова, який одержав паровоз, як прикрасила його комсомольська бригада. Але Василь Гойда несподівано скерував розмову зовсім на інші рейки. Закурюючи, він сказав: