Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

25.

Через півгодини я вже у Гліба. У нього синцї під очима і втома на обличчі. Він відкинувся на спинку стільця.

– Як я й передбачив, прокурор забрав справу у Топчія і передав мені. Нею зацікавилося високе начальство. Підключили до розслідування ще кількох чоловік. Оце переглянув… Багато ви зібрали матеріалу. Діло, Арсене, складне. Є деякі міркування…

Він говорив, а я, слухаючи, косував очима на його стіл, завалений якимись старими справами.

– Слідство й розшук на цій стадії ви провели добре. Тепер їх продовжимо. Ти з лікарні?

Я докладно розповів

Махову про розмову з Верником і санітаркою. Гліба теж зацікавила маячня Личакова про кров і коси та бородатий відвідувач.

– Записи у зошиті зроблені рукою Личакова, – повідомив слідчий. – Встановили експерти. І далі. – Гліб поклав руку на папки. – Бачиш їх? Це злочини: пограбування ювелірного магазину, каси кінотеатру «Промінь», вбивство зубного лікаря, викрадення грошей, зданих на позику жителями села Кайданного. Є одна характерна деталь: жертвам заподіяно удару чимось довгим і гострим, як Молостову, між ключицею і шиєю. Злочини сталися в період з листопада 1945-го по травень 1947 року. Поруч з фотографією Личакова кінотеатр «Промінь» і ювелірний магазин. Ось так, Арсене…

– Чому їх тоді не знайшли? – запитав Гліба.

Слідчий розсудливо відповів:

– На війні загинуло багато досвідчених працівників міліції і прокуратури, деякі на той час ще не повернулися з військ на цивільну службу. От злочинні елементи й розперезалися, – пояснив.

Я пам'ятав розповіді свого першого наставника Великошича про ті нелегкі повоєнні роки.

– Розумієш, Арсене, у мене щодо Шалапухи, Зубовського і Раптанова… – Гліб зам'явся і за хвилю рішуче продовжив: – Склалося враження, ніби навмисне їх підставили нам. Обручка у Бога, заточка у хліві Зуба, хутряний комір у шофера автолавки Валуйка, Корч без алібі… Надто струнка лінія і забагато речових доказів.

– Ми звернули на це увагу, – підтвердив я. – Та все ж Шалапуха щось знає, а Зубовський недарма кудись зник, і Раптанову нема повного довір'я.

– Правильно, Арсене, правильно… – Махов звівся й заходив по кабінету. – Але вони наче самі влізли у слідство. Ти вибач, таке враження.

– Воно мені теж не дає спокою. У такому випадку хтось із них повинен зізнатися про зв'язок із злочинцями.

– У нас мало доказів проти них. Мало, щоб змусити їх дати правдиві свідчення. До речі, мати Кодоли жива й здорова, мешкає у селі Щасливому.

– Чудово! – Я щиро зрадів звістці. – Можу сьогодні поїхати до неї.

– Давай. – Махов продовжував міряти кроками кабінет.

– Слухай, Глібе, вчора опівночі…

Я розповів йому про пригоду біля будови. Махов спочатку недовірливо, а потім здивовано вислухав, не спускаючи з мене очей.

– Піддон з цеглою? – вражено перепитав. – Чому ж не викликав оперативну групу?

– Навіщо? Злочинець усе врахував. Не зловили б його.

– Н-да… – Гліб за звичкою, коли хвилювався, потер перенісся. – Попередження тобі серйозне. Ти не в сорочці народився?

– У плавках, – пожартував я.

– Облиш, Арсене. Сам знаєш, що то означає. Склади-но мені повний список осіб, з якими ти зустрічався по цій справі. Повний! – наголосив.

– Зараз?

– Тут же, – незаперечно підтвердив.

– А Щасливе?

– Встигнеш, – сухо відрубав і подав мені чистий аркуш.

Махов заглибився у справи, а я, мов школяр, покусував кінчик ручки і згадував… Насамперед записав

Продавщиць промтоварного магазину, потім завідуючого Будинку колгоспника Дзюняка, адміністраторку і чергову по поверху Палигу, торговця мандаринами Белішвілі, фрезерувальника Агапова і його товаришів Нацевича, Скока і Малишевського, пташницю Колосюк, шофера Валуйка і його насію Хутченко Антоніну, матір Зубовськоіо, батьків Шалапухи, лікаря Верника…

Несподівано задзвонив телефон і перервав мої думки. Слідчий узяв трубку.

– Ага… ага… – Махов змовницьки підморгнув мені й почав писати на чвертці паперу. – Гарна новина, Анатолію, гарна. Спасибі, – поклав трубку і запитав мене: – Чув? Топчій подав голос, – загадково мовив і спохопився: – Ти пиши, пиши. Потім скажу.

Після такого повідомлення зовсім перехотілося згадувати. Проте примусив себе. Перечитав прізвища… Голова Малииівської сільради, пасічник Митутя – Бурбела, контролер Палига, рубачі Котов і Заваров… Працівники жеку, сусіди покійного Шеляга на вулиці Шолом-Алейхема, колишній шахтар дядько Тодось, начальник відділу кадрів заводу, де працював Шеляг, його товариші, фотограф Ламбуцький, слюсар Раптанов… Здається, все. Подав список Махову.

– Ого, тридцять три чоловіки! – здивувався Гліб. Поклав список у теку і простяг мені папірець: – Читай.

«Живуть у Вінниці: Страпатий Сидір Панасович і Баглай Катерина Андріанівна». Справді., Топчій на свій запит отримав важливі відомості. От лише Катерина Андріанівна… Часом не родичка Баглая Данила Євсагановича? Мо', двоюрідна сестра?

– Як, Арсене? – примружився лукаво Махов.

– Нема слів… – я розвів руками. – А де Тягун і Квач?

– У Вінниці й області не проживають, у нашій теж. Готуйся, поїдеш. Страпатий може багато розповісти. Ну і Баглай Катерина, – жваво, енергійно мовив слідчий.

– Коли їхати?

– Завтра-післязавтра. А сьогодні – в Щасливе, до матері Кодоли. Раптом вона щось згадає?

26.

По обіді вирушили з Миколою Бунчуком до села Щасливого. Настрій у мене кепський. Опівнічна пригода спричинилася до неприємної розмови зі Скоричем. Втім, ризик – невід'ємна частка, мого повсякденного буття, і до нього я вже звик. Отож намагався не дуже перейматися. Минулося – і добре. Тепер слід бути обачнішим.

Перед від'їздом ми зо дві години аналізували справу: під різними кутами зору розглядали кожний наявний факт, свідчення. Одностайно зішлися на одному; пильну увагу працівникам Будинку колгоспника й підозрюваним Шалапусі, Зубовському і Раптанову. Шукати бороданя – відвідувача Личакова. Натрапити на слід Тягуна. Ось першочергові завдання. Наче й небагато, коли виклав їх на папері Махов. Але то для невтаємниченого у нашу роботу.

Гліб завважив, що зроблено вже немало і ми наблизились до злочинців, майже намацали їх, бо ж неспроста вчинено на мене замах. Вони серед тридцяти трьох чоловік, з якими я стикався. Тридцять три! Тепер почнуть їх пересівати, методично, прискіпливо, від дня народження до останніх місяців. А попереду ще зустріч із Страпатим і Баглай, Катериною у Вінниці.

Довго вибиралися з міста. Вдень вулиці надто запруджені транспортом. Микола вперто втискав «уазика» поміж машинами.

– Що, Арсене Федоровичу, не половили злодіїв? – поцікавився він.