Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
29.
Не гаючись, ми вибігли з прокуратури, сіли в білий «Москвич» Махова. Я в думці чомусь повторював: як скоро, як скоро…
– Як скоро, Арсене, – збуджено заговорив слідчий. – Ти ж вранці був у лікарні. Треба постежити за відвідувачем: де живе, з ким зустрічається. А раптом він спільник злочинців, га?
Правильно міркував Махов. Але як скоро… І саме сьогодні, після мене, коли до Личакова давно ніхто не приходив.
– Подзвонив лікар Верник, а йому сказала санітарка, – розповідав
Махов їхав вулицями без світлофорів, обганяв машини.
– А допитати Личакова не можна?
– Взагалі, за наукою, він може дещо сказати. Я готувався до допиту. Без психіатрів не обійтись. Дуже складно, – відповів Гліб.
Ми в'їхали на подвір'я лікарні. Я показав слідчому, де зупинитись, – неподалік десятого відділення. На східцях ґанку стояв Верник. Забачивши нас, він схвильовано, нетерпляче замахав рукою. Підбігли до нього.
– Вони там, за лікарнею, – показав на стіни, – Через парадний вхід – і на той бік.
– Лавріне Самійловичу, дайте нам два халати, – попросив його. Верник метнувся до відділення. Я за ним. – Скільки минуло часу, як вам повідомила Марія Софронівна?
– Хвилин двадцять, – захекано відповів.
Він одчинив шафу й подав мені халати. Я на ходу одягнувся. Побігли до парадного, де знаходилась канцелярія. В кінці вестибюля двері на внутрішній двір. Каштанова алея, лавки, квітники, якісь будівлі, хворі й санітари… Ми пішли помалу, щоб не привертати до себе уваги, Я придивлявся до санітарок… Он вона – висока, огрядна Марія Софронівна, на галявині, в оточенні своїх підопічних. Я пильно роззирнувся навколо, чи нема сторонніх. Наче не було. Аж тоді гукнув її.
– О, ви вже тут, – стривожено подивилася на нас. – А вас і не впізнати.
– Де він?
– Пішли туди… – кивнула в гущавину.
– Давно?
– Не знаю. Коли прибігла, їх не стало, – розгублено оглядалась.
– Бородань?
– Еге.
Ми ступали обережно, насторожено вслухались у тишу. За кущами, внизу, блищала смуга води – гирло річки Степової. Долинув далекий, затухаючий стукіт двигуна моторного човна. Протилежний берег теж зарослий чагарником, і там жодної постаті. Поволі спускалися до води, крутили головами навсібіч. Коли і поховались, то тільки лежма, інакше згори ми б запримітили їх.
Я першим дістався берега. Тихо хлюпали хвилі. Подивився вздовж – нікого, лише пісок і дрібне каміння, Куди вони поділися? Одначе щось мені видалося зайвим у пейзажі, мала дрібниця, за яку зачепився погляд і ковзнув далі. Еге, серед каміння… Я напружив зір… За метрів сто витикалися з-за кущів ноги, лежали між камінцями… Он і сірі штани… Я пальцем поманив Гліба. Він підійшов, запитливо звів брови.
– Он, серед каміння, – пошепки сказав йому. – Ноги…
Очі слідчого почали уважно обмацувати смужку берега. Добулися того місця й немов спіткнулись. Махов примружився…
– Людина, – і значуще
Рушили обачно, щоб не затоптати ненароком сліди. У мене стислося серце. Ось – руді лікарняні капці без задників, сірий байковий костюм, стрижена закривавлена голова… Личаков упав ниць, між кущі шипшини. На вогкому піску чіткі відбитки підошов із каблуками. Видно, що не його.
– Личаков? – запитав мене Гліб.
Я ствердно кивнув. Отже, злочинці боялися показань божевільного. І неждано-негадано обірвалася одна ниточка розшуку. Мене гнітило почуття провини.
– Н-да, Арсене, кепські справи, – сумно сказав Махов. – Недооцінили ми супротивника. Треба викликати оперативників і експертів.
Я метнувся до лікарні… Коли вони приїхали, Букет узяв слід і потяг Кузьменка за собою понад берегом. Опісля ми бігли вгору між деркими кущами, потім пес запетляв по стежці у лікарняному гаю і врешті вивів нас до пролому в огорожі. Ми теж пролізли за Букетом і опинились у дворі п'ятиповерхового житлового будинку, Собака упевнено обминув його. За ним – трамвайна зупинка. Тут Букет безпомічно заскавулів. Поки ми шукали Личакова, вбивця встиг утекти.
Неподалік від трупа знайшли замашний уламок граніту з прилиплими до нього волосинами. Очевидно, ним ударили Личакова у скроню. Експерти зробили зліпки із відбитків взуття…
Лише о пів на дванадцяту ми з Маховим присіли в його кабінеті, стомлені, прибиті невдачею. Не хотілося говорити. Гліб переглядав справи, а я вже вкотре перечитував прізвища, які написав на аркуші паперу:
Баглай Данило Євсаганович.
Тягун Феофан Миколайович.
Страпатий Сидір Панасович.
Квач?
Міркував: Страпатий жив у Вінниці й навряд чи приїздив сюди на «гастролі». Зниклого Зубовського і Раптанова не вписав, бо не вірилось, щоб хтось із них міг убити Личакова. У Тягуна шрам на підборідді. Мабуть, маскував його бородою. Виходило, Тягун. Але чому камінцем?..
– Готуйся, Арсене, поїдеш у Вінницю. І подумай, кого випустив, коли складав оцей список. – Махов показав його мені, де я занотував усіх, з ким зустрічався і вів розмови. – Думай, справа надто серйозна. Тепер до нього додай п'ятьох: головного лікаря, санітарку, лікаря Верника, Кодолу і Халазія. Всього – тридцять вісім.
Гліб, звичайно, мав рацію: із тридцяти восьми хтось пов'язаний із злочинцями. Кого підозрювати? Наче всі заслуговували довір'я, крім Шалапухи, Зубовського, Раптанова і Халазія.
30.
Через день о 23.10 я сів у поїзд на Вінницю. З сусідами по купе мені пощастило: спокійна сім'я – батько, мати і доросла дочка, які поверталися додому з відпустки. Вони вже лежали на тапчанах, дрімали, і тому не завелась у такому випадку довга подорожня розмова, не ставилися запитання: хто? куди і чому?