Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Ну от, капітане, знайшовся ваш Личаков, – мовив. – Він у десятому відділенні. Це у правому крилі корпусу. Бажаю успіху.
– Яка у нього хвороба?
– Шизофренія. Між іншим, тяжке захворювання, яке характеризується стійкими змінами психіки. Насамперед – спотворення мислення, – популярно пояснив Антон Віталійович.
Спотворення мислення… Погано. Виходило, Личаков не міг нічого до пуття згадати й розповісти. А на що я сподівався? Сама назва лікарні не залишала ніякої надії на отримання від хворого зрозумілого свідчення. І все-таки розраховував на щасливий
У десятому відділенні мене зустрів лікар – хирлявий, сивий, з уважними сірими очима.
– Верник Лаврін Самійлович, – відрекомендувався і додав: – Про вас мені дзвонив Антон Віталійович.
Ми пішли довгим коридором до ординаторської.
– Зараз усі на обході, – сказав лікар, запрошуючи кивком голови сідати. – Значить, вас цікавить Личаков?
– Личаков Петро Іванович, – підтвердив я.
– Я лікую його з 1950 року. Ось історія хвороби, – посунув до мене пожовтілий, грубий, пошарпаний зшиток.
Чорнило на перших сторінках аж вицвіло. Так, 1917 року народження, фотограф артілі «Прогрес», поступив іще в січні 1948 року, потім удруге – в 1949-му, і втретє – 16 вересня 1950 року, тобто майже два десятиліття тому. Отож його наступник Ламбуцький не помилився. Основні прояви хвороби: зниження активності, емоційне спустошення, маячня, галюцинації, короткочасні нервові збудження. Діагноз – шизофренія.
– Да, шановний, уже скоро піду на пенсію, – сумно похитав головою Верник. – 1 я постарів, і мої хворі. Раніше у Петра часто були афекти, а тепер – аутизм: активне відгородження від зовнішнього світу.
– Лавріне Самійловичу, пригадайте його маячню. Що у ній повторювалося? – запитав у лікаря.
– Кров, коси і фотографування, – відповів не задумуючись. – Фотографування збереглося й досі. Безперечно, причина захворювання – велике нервове потрясіння. Дивно: робота фотографа спокійна. І майстром був чудовим. У мене є наш весільний знімок. Наче вчора зроблений.
Кров і коси. Авжеж, коли розчленовували Кодолу, крові не бракувало, і, мабуть, Віра мала гарні, довгі коси. Невже Личаков убив її, свою прибиральницю? За що? Хто він насправді? Ті записи, пістолет «вальтер», коштовності…
– Скажіть, Лавріке Самійловичу, Личакова навідують родичі, друзі, знайомі?
– Коли він поступив, приходили якісь люди, напевне, з роботи. А вже років з п'ятнадцять наче ніхто не з'являється, не пам'ятаю. – І гірко додав: – У нас немало таких забутих хворих.
Я відзначив непевність його відповіді.
– Ви не ображайтесь, але мені треба точно знати, чи відвідують Личакова. Порадьте, з ким поговорити.
Верник спокійно (він взагалі вражав мене млявою розважливістю, яка немов заколисувала, присипляла) кивнув головою.
– Розумію вас. Варто попитати санітарок, медсестер. Особливо санітарок. Вони більше спілкуються з хворими, водять їх на прогулянки. – Лікар звівся. – Покличу вам нашого ветерана – Марію Софронівну.
Він вийшов з ординаторської. Я переглядав історію хвороби
Ось і санітарка, огрядна, висока немолода жінка з грубуватим обличчям, у білому халаті, який здавався затісним для неї. Її великі, дужі руки засмаглі, тому складалося враження, що жінка випадково, похапцем одягла халат, забігши до відділення з поля, де нестерпно смажило сонце. Стілець під нею жалібно зарипів. Я подумав: її, мабуть, не лякала маячня підопічних, спалахи нервового збудження.
– Маріє Софронівно, ви бачили відвідувачів Личакова?
– Личакова? – перепитала й замислилась. Спроквола сказала: – Траплялось, але дуже, рідко. Торік і позаторік, дай боже пам'яті, на прогулянці підходив до нього якийсь бородань.
– Бородатий чоловік? – не повірив почутому, бо відразу згадав висновок експертизи про кілька волосин, затиснутих у кулаці пораненого шофера Молостова, його слова «як Митутя».
– Еге, десь його років. Такий неохайний дядько… – Санітарка гидливо скривилась.
– Чому неохайний?
– Ну, костюм на ньому весь у плямах, брудний, старий кашкет, туфлі, наче якийсь прошак.
– А ви б його впізнали?
– Авжеж. Здається, ох, коли б не збрехати, він і раніше з'являвся, тільки без бороди, – охоче відповіла.
– І про що вони розмовляли?
Санітарка стенула плечима.
Марія Софронівна – неоцінимий свідок. Бородань, який навідувався до фотографа, підозрілий тип. Хоча після крадіжки в магазині він міг позбутися особливої прикмети.
Я дав санітарці наші телефони й попросив негайно подзвонити, як тільки побачить відвідувача. Разом із нею вийшов з ординаторської. В коридорі зустрівся з Верником. Мені хотілося глянути на фотографа. Лаврін Самійлович відчинив двері дев'ятої палати. У ній четверо хворих, одягнутих у сірі байові костюми. Ніхто не звернув на нас уваги, тільки один – дебелий, круглоголовий – відразу повернувся од вікна й вихопив із кишені рожеву мильницю, наставив її на нас, прискаливши око, й ляснув язиком. Я здогадався – Личаков.
– Коли буде знімок, Петре? – запитав його Верник.
– Через десять днів, – серйозно відповів. – На коричневому фоні. Халтурою не займаюсь.
Не вірилось, що це божевільний. Я здивовано подивився на лікаря.
– Так ніби нормальна людина… – тихо, з сумом сказав Лаврін Самійлович.
Признатися, з великою полегкістю залишив відділення. Поспішав до слідчого Махова, у прокуратуру. Відомості добув цікаві. Наче натрапив на справжній слід, який міг привести до злодіїв і вбивці Кодоли, хоч іще бракувало фактів, свідків і прямих доказів. Навіть підозрювані Шалапуха, Зубовський і Роптанов викликали сумніви: чи причетні вони до злочину? Були тільки деякі побічні підтвердження.