Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Ой, як близько від готелю, – зраділо мовила. – А де база?
– Цього не знаю.
У нас знову зав'язалася розмова. Не розгледілись, як опинилися на Флотському бульварі. На ньому багатолюдно: молодь прогулювалася вздовж парапету, сиділа на лавках. У Ніни засяяли очі від збудження й цікавості. Я показав їй старовинні гармати і якорі, потім зупинилися біля парапету, звідкіля відкривався чудовий краєвид на лиман, що ряхтів жовтими блискітками місячного сяйва. Неподалік, праворуч, стояли білі кораблі й виднілося густе плетиво арматури стапеля, у якому палахкотіли голубі зірки електрозварки. Піна захопленим поглядом ніби
До готелю ми повернулися без десяти хвилин одинадцять. Я помітив, що дівчина не поспішала до нього, мабуть, їй не хотілося залишатись одною у чужому місті. Я добре її розумів. Ніна спинилася на сходах і жалісливо глянула на мене, наче маля, яке привели батьки до дитячого садка, а самі верталися назад.
– Боже, я й забула! – спохопилася. – Вам же передала Віра Матвіївна варення.
– Хай залишається в тебе. Будеш запрошувати на чай? – жартома запитав.
– Аякже, Арсене Федоровичу. Тільки переберусь у гуртожиток – і прийдете, – щиро пообіцяла.
23.
У трамваї згадував зустріч з Ніною і два-три рази зловив себе на тому, що безпричинно посміхався. Насторожено позирав на пасажирів, чи не помітили моєї дивної поведінки. Одначе на мене ніхто не зважав, поскільки о тій порі трамваї четвертого маршруту наповнювались притомленими робітниками із суднобудівного заводу.
Через кільканадцять хвилин зійшов на своїй зупинці. Час пізній, і я виявився самотнім перехожим. На розі вулиці Дачної непривітно бовваніли сірі стіни з чорними проваллями вікон недобудованого дому. Я ступив під дощаний дашок (пересторога за правилами техніки безпеки), що тягнувся попід стіною будови, і мої кроки лунко зазвучали по настилу. Попереду, в кінці вулиці, світив поодинокими вікнами мій гуртожиток.
Завтра передбачався нелегкий день…
Нараз над моєю головою щось бухнуло, потім загрозливо заторохтіло, наче падало з неба каміння на козирок, і я прожогом метнувся вперед, а позаду затріщало – проломила дашок і посипалися долу цегла, саме на те місце, де мить тому йшов. Я остовпіло дивився на купину і осідаючий пил, попервах нічого не тямлячи.
Скільки промайнуло секунд чи хвилин розгубленості – не знаю. Навколо – ні душі. Ковзнув очима по будові – нічого підозрілого і ніякого шуму. Аж не вірилось, що цегла призначалася мені. Може, випадково? Дмухнув вітер і здув піддон? Дурниця, цегла – не пір'я. І я шаснув до воріт, сподіваючися зловити зловмисника. Не міг він далеко втекти. Не міг.
Нишком пробрався на подвір'я. Прислухався. Ніде не шеберхне. У вагончиках для будівельників темно. Але ж повинен бути сторож. Де він? Далебі, тут нічого брати, окрім битої цегли. І навколо темно, хоч у око стрель. Зрозумів, що напасник уже встиг втекти. Он темніли, купчилися густі чагарі, збігали схилом пагорба до лиману. Я крадькома рушив туди, ховаючись у смолисту тінь дому.
Дістався перших кущів. Ступав, увесь напружений і насторожений, готовий до всього. Шипшина і глід чіплялися колючками за одяг, дряпали руки. Ніби знизу, від води, долинув сплеск. Часом не видалось? О, знову. Може, підкидалася риба?..
Я вибрався на вулицю. Одне незаперечне: мене хтось вистежив. Комусь я перетнув шлях. Наважитись на вбивство працівника міліції здатний тільки запеклий злочинець. А такими були Баглай, Тягун і Страпатий.
24.
Мені
Вранці я пішов на службу раніше, щоб дорогою обстежити будову. Ще кроків за п'ятдесят помітив на дерев'яному настилі купу цегли. Спинився перед нею. Кілограмів шістдесят-сімдесят. Дощаний козирок проломлений і в отворі застряг залізний піддон. За два метри від огорожі починалася стіна.
З першого поверху піддон не кинеш, з другого теж. Я піднявся трапом на третій, не вимуруваний до кінця. Попід стіною стояло риштування. Вибрався на нього. Навколо купи цегли, корита із загуслим на камінь розчином, погнуті старі відра. Стіна якраз діставала мені до грудей. Пильно обдивився дошки. Ніяких свіжих слідів.
Ось місце засідки – воно навпроти пролому в дашку. На стіні подряпини; на риштуванні пара брезентових рукавиць. З висоти третього поверху добре видно трамвайну зупинку, ввечері освітлену ліхтарем. Кожний перехожий мов на долоні.
А коли б я йшов не по настилу, а збоку? Тоді б піддон із цеглою зробив би з мене криваве місиво. Підняти і штовхнути таку вагу під силу лише дужій людині. Тепер не сумнівався – мене хотіли вбити. Виходило, я натрапив на злочинців, зіткнувся з кимось із них під час розслідування. Хто ж він?
Подався в чагарі, куди втік зловмисник. Він мав для того доволі часу: кинув піддон і відразу дременув. Проте серед кущів нічого не знайшов. Спустився аж до лиману, до води. На березі сиділи рибалки – чатували над спінінгами і закидушками. Звичайно, на піску багато відбитків взуття, навіть босих ніг. Але який з них нападника? Мабуть, він побіг попід берегом або скористався човном.
Доведеться про засідку розповісти Скоричу й Махову, а самому відсьогодні діяти обачно. Пересторога не зайва. Ризикувати не варто, коли розслідування лише на початковій стадії. Мені понад усе хотілося довести справу до кінця. Отож пильнуй, Арсене. Я з вдячністю подумав про невідомого виконроба, який, дотримуючись техніки безпеки, спорудив настил з дерев'яним козирком.
З чагарів вибрався на подвір'я будови. Вагончики замкнені. Напевне, вона не охоронялася. Вирішив спочатку поїхати до психлікарні й розшукати там фотографа Личакова – Петра «Першого». Трамваєм, з однією пересадкою, дістався передостанньої зупинки на вулиці Пирогова. Неподалік – металеві ажурні ворота і замість хвіртки турнікет. За ними починалося подвір'я лікарні. Широка алея перетинала фруктовий сад, далі густий гай, порослий старими високими дубами, акаціями і платанами.
За кількасот метрів попереду старовинна двоповерхова довга споруда з невисокою вежею із шпилем у центрі фасаду. Перед ним квітники, голубі ялини і туя, лавки і бесідки.
Обіч широких, різьблених дверей парадного під'їзду табличка – «Обласна психоневрологічна лікарня». У фойє на мене пахнуло прохолодою. Я повернув у коридор ліворуч, як розповідав Махов, до канцелярії. Ось і приймальня.
Я недовго засидівся у кабінеті головного лікаря. Одначе ті п'ятнадцять-двадцять хвилин здалися тягучими годинами, по-справжньому тривожними від очікування телефонного дзвінка, який мав сповістити – пощастило нам чи ні. Лунало дзвінків достоту, і я щоразу завмирав, дослухаючись, стежачи за виразом обличчя Антона Віталійовича, аж» поки не глянув він багатозначно на мене, притакуючи у трубку співрозмовнику.