Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Текле Миронівно, у вас не залишилося речей Віри? – запитав її і нараз подумав: речі мені ні до чого, по них не встановимо, чи то останки Віри чи когось іншого.
– Речі?… З одежі нема. Є якийсь її старий зошит. Зберегла. Все ж пам'ятка.
– Покажіть його.
Кодола підійшла до образа, зіпнулася до нього, простягаючи руки, наче почала молитися, а насправді з-за нього витягла у трубку скручений папір, перев'язаний рожевою стрічкою. Подала його мені. Розгорнув – тоненький зшиток, списаний олівцем. Літери стерлися й поблідли, одначе я розібрав перші рядки:
– Дозвольте його взяти з собою? – попросив Кодолу. – Ми прочитаємо і повернемо вам.
– Беріть. – І з надією додала: – Мо', знайдете Віруню.
– Спасибі, – поклав зшиток у кишеню піджака. – А Халазій вдома?
– Вдома, де ж йому бути? Мабуть, нажльокався чамрійки і спить, – осудливо сказала.
– Ви давно його знаєте?
– Зразу по війні, як пристав у прийми до покійної Хведори.
– Він тутешній?
– Ні, звідкілясь прибився, ніби з Сибіру, – і недбало махнула рукою. – Таке стало ледащо…
Я зібрався йти, хоч і не спитав (а те весь час крутилося на язиці), чи ламала праву руку Віра, щоб не насторожити Кодолу. Тоді б вона поцікавилася, звідкіля мені відомо про каліцтво. Мені було б важко відбитися від її запитань. Однак я недарма приїхав до Щасливого: довідався про Халазія, який знав Личакова.
– Візьміть покуштуйте моєї перепічки, – запобігливо сказала Текля Миронівна і відбатувала половину підпалка. – Напевне, ніколи не їли хліба із печі.
– Їв, але давно. Я ж сільський. – Взяв шмат підпалка, вкусив – він мав присмак тмину й м'яти і пахнув тим зіллям.
Жінка провела мене на двір. Чорний кіт, що чаївся в спориші, ласо стежачи за ластівками, забачив мене, чужого, схарапудився й видерся на тополю.
– Ще зірветься й поламає лапи, – зауважив я, жуючи смачну перепічку.
– Дідько його не вхопить, – байдуже відказала Кодола й гірко додала: – То Віруньці фашист перебив руку. Ох і настраждалася дитина…
Я аж перестав жувати. Оце факт!
– Яку руку? – ніби між іншим запитав.
– Праву, і зрослася погано… Господи, куди вона поділася?! – І гостро глянула на мене, недовірливо мовила:. – Ні, не дурно ви приїхали. Щось приховуєте від старої. Га, приховуєте?
– Та ні, Текле Миронівно, просто натрапили на вашу стару заяву й хочемо розшукати дочку, – вдався до напівправди.
– Спасибі тобі, сину, – вклонилася мені. – Вік не забуду.
Я зніяковіло відвів очі.
27.
Хата Халазія крита бляхою, поруділою від іржі. Паркан похилений, трухлявий, на обійсті будяки і лопухи, скособочений хлів. Звідтіля неслося кудкудакання. На купі гною зосереджено порпалися кури. На хатніх дверях фільонки розсохлися, сіро-зелена фарба полущилась – висіла дрібною лускою. Я ввійшов досередини й ледве не захлинувся застояним повітрям. На підлозі бруд, піч облуплена (керогаз на припічку), на ліжку жужмом одяг, над столом, заставленим брудним посудом і недоїдками, роїлися мухи.
Знайшов Халазія за хлівцем, під старою всохлою сливою. Він спав на матраці, з якого стирчали пружини й куделі вати, мов його рвали скажені пси. Дядько, одягнутий у куфайку і солдатське галіфе, в не ваксованих ніколи чоботях, давно не стрижений і не голений, лежав горілиць із роззявленим ротом. В узголів'ї валялася порожня пляшка без етикетки, одначе віддих, що вивергався з дядькового щербатого рота, тхнув самогонним перегаром. Вигляд Халазія викликав відразу. Було гидко доторкатися до нього, але мусив – добряче поторсав за плече. Халазій розплющився й затуманеним поглядом втупився у мене, потім потер кулаками очі.
– Ти хто такий? – хрипко запитав, повертаючи кучмату голову до пляшки, потягся до неї, глянув – порожня – й запхав у дірку матраца, мов у кишеню.
– З міліції, капітан Загайгора.
– Та ну?! – Крекчучи, він важко звівся. – А чого? Свиней на моєму сторожуванні не покрали. Брешеш, що з міліції. Надто молодий для капітана, – зачухмарився в голові.
Мені не хотілося показувати йому посвідчення. Замість того я запитав:
– Як ви познайомились із Личаковим?
– З яким Личаковим?
– Фотографом. Ювелірний магазин, кінотеатр «Промінь»…
Його пальці завмерли у волоссі, й дядько скинув на мене зовсім протверезілі бляклі очі.
– А… ви звідки?.. Хто вам?.. – здивовано залупав.
– Відповідайте, – не давав йому отямитись.
– Давно то трапилось, ого-го коли… – протяг, махнувши рукою. – Золотарював я у місті, а за фотографією у дворі нужник. Ну, вибіг чоловік до вітру, слово за слово й розбалакались.
Він продовжував сидіти на матраці, відкинувшись, спершись на нього руками, а я стовбичив над Халазієм і з висоти свого зросту бачив чорних мурах у його розкудланій голові, що сновигали у волоссі.
– І ви порадили Личакову взяти до себе Кодолу Віру?
– Я. Тяжко тоді ж жилось у селі… – Він знову запустив п'ятірню у волосся.
– А з ким товаришував Личаков?
– Хто його знає, – стенув плечима. – Він фотограф, а я…
Безперечно, у фотографа і золотаря не могло бути ніяких спільних інтересів, окрім… Постривай! Адже…
– Семене Яковичу, пригадайте, в яку пору доби ви здибались із Личаковим, – попросив його.
– Хм… – Халазій витяг порожню пляшку з дірки, із жалем оглянув її і встромив назад. – Важко згадати… Стільки минуло років… Ну да, вдень, вдень, – упевнено повторив. – Таки не стеряв пам'яті.
Неправду сказав. Золотарі ніколи вдень не займалися своєю роботою. До того ж – фотографія у центрі міста. Навіщо збрехав? Ой Арсене, як усе просто! Тоді б я запитав: а чому Личаков серед ночі не вдома? Відразу й зародилася б у мене підозра до нього і Халазія. Справді не втратив глузду колишній золотар. Ледве не обвів круг пальця.
Більше ні про що не питав. Хай не тривожиться. А про його особу дізнаємось. Сідаючи в «уазик», помітив між стовпцями хвіртки непривабливу постать Халазія.