Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
Вона впевнено пішла коридором до виходу. Пацієнти віталися з нею, завбачливо даючи дорогу. Її знало багато людей. Мені кортіло їй допомогти: взяти за руку й повести за собою, але боявся образити – надто незалежно трималася Баглай. Збоку й не помітно, що невидюща. Лише на ґанку уповільнила ходу, коли спускалася східцями. Направилась до лавки під плакучою вербою. Ми сіли. Баглай упівоберта до мене, і я ніяк не міг уникнути її синіх безживних очей.
– Кажіть, товаришу, – нетерпляче попросила. – Кажіть.
– Спочатку,
Вперше у своїй роботі зіткнувсь із сліпим свідком, мене бентежило чуже горе – людина поринула у вічну темінь.
– О, щоб його путь загибла, виродка, – простогнала-мовила з відчаєм. – Забрав, забрав у мене найдорожче…
Чи не через Данька вона втратила зір? І про якого Юру говорила?
– Коли ж ви бачилися з чоловіком?
– Я не бачила його. Я тоді лежала у лікарні із запаленням легенів, коли він приїхав.
– У якому році?
– В сорок п'ятому, восени. Він прийшов уранці до нас додому, розповідала мама, в солдатському одязі, при орденах, довго розмовляв з моєю матір'ю, виклав подарунки, поснідав, а потім узяв Юрчика… – її неживі очі наповнилися слізьми, й жінка закусила губу, щоб не заплакати, помовчала хвилину. – Узяв Юрчика й сказав мамі, мовляв, з ним навідається до мене у лікарню. І як пішов…
Баглай не стримала сліз: вони поволі викотилися з очей і побігли по щоках.
– А далі, Катерино Андріанівно? Хто це Юра?
– Юра – мій син, – схлипнула вона. – Пішов з ним і не вернувся додому. І до мене вони не приходили. Кудись забрав той ірод мою дитину. Як дізналася, почала сліпнути.
Батько викрав сина! Мене приголомшила її розповідь.
– Скільки ж було років Юркові?
– Чотири годочки, миле, тихе дитя. Насилу виходила за окупації. Боже, як намучилась… – Баглай дістала хустинку й витерла сльози. – Ви знайшли Юрка? Де він? Куди я тільки не писала!
Нелегко його знайти, подумалось мені, бо, напевне, Данило жив під чужим прізвищем і на нього записав сина. Для чого йому чотирилітня дитина? Це ж скільки з нею мороки?! Невже взяли гору батьківські почуття? Не вірилось. Скоріше – почуття помсти за прокляття, відмову на суді. Жахлива помста.
– Ні, Катерино Андріанівно, я… – І ледве не промовився, що не шукав її сина, та вчасно схаменувся.
– Чого ж ви?..
Я не відповів. Натомість запитав:
– У місті залишилися родичі вашого чоловіка?
– Нікого. Його мати померла в сорок другому.
– Де її поховали?
– На кладовищі по вулиці Революційній. Там капличка. Там уже давно не ховають. – Жінка подалася до мене і з благанням у голосі запитала: – Ви… ви шукаєте Данила? Знайдіть хоч його. Він знає, куди подів Юрчика, знає.
– Може, і знайдемо. – Я не міг їй точно пообіцяти. – А яке ім'я і по батькові матері Данила?
– Секлета Титівна. Вона була добра, лагідна і якась… перелякана, –
На ґанку з'явилася медсестра, угледіла нас.
– Катерино Андріанівно! – гукнула. – Вас чекають!
– Іду! – Масажистка звелась. – Якщо знайдете, скажіть мені. Дуже прошу вас.
Я не дивився в її волошкові очі. Залишився на лавці. Вже нікуди поспішати. Вона повідомила мені два важливих факти: підтвердила показання Страпатого про приїзд Баглая у солдатській формі і зовсім новий, разючий – забрав із собою рідного сина, малолітню дитину. Що Баглай живий, я не сумнівався. А Юрко… Чи він з ним в одному місті, чи деінде? Ким виріс?
А чому б мені не податися на цвинтар і не спробувати розшукати могилу його матері? А раптом вона впорядкована? Тоді… відкривалася заманлива перспектива натрапити на слід Данила.
34.
– Площа Гагаріна! – оголосила вагоновожата.
Багато пасажирів почало виходити з трамвая. Увесь потік людей прямував до універмагу. Я пішов тротуаром повз нього. Через кілька хвилин ступив у густий затінок могутніх лип. Між ними пролягала алея – тяглася вздовж паркану цвинтаря.
Он і білі стіни каплички. Перед нею, на замшілих надгробках, сиділи жінки похилого віку, закутані в чорні хустки, одягнуті в старенькі жакети, кофти й спідниці, стоптане взуття, їхні обличчя худі й виснажені. На них мов лежала сумна печать недуг і занехаяності, самотності вікування. Жінки з цікавістю дивилися на мене бляклими очима, аж зробилося незручно, і я поспішив поминути їх. Зазирнув у відчинену капличку – в темній її глибині примарно мерехтіли свічки й горбились ледь видимі поодинокі постаті.
Цвинтар скидався на густий гай. Поміж кущів і стовбурів дерев проглядали дерев'яні й залізні хрести, зчорнілі, іржаві, а подекуди витикались пам'ятники із сивого граніту та чорного мармуру, металеві шпички огорож. Тиша і запустіння, тільки шеберхав у верховітті вітерець і долинав перестук трамваїв.
Де і як у тій гущавині знайти могилу матері Баглая? Я заглибився у зарості, блукав серед осунутих, занедбаних поховань. Траплялися серед них, судячи з написів на табличках, довоєнні й під час окупації. Одначе не попадалася Баглай. Подумав, що так можу шукати і день, і два, бо не знав, звідкіля починались поховання.
Вибрався на центральну алею цвинтаря. Прикро, що Зазнав невдачі. Хто ж міг допомогти? Попрямував до виходу. Жінки продовжували сидіти на замшілих надгробках. Знову втупились у мене прохальними поглядами, аж кортіло дати кожній по гривенику. У деяких на колінах розв'язані білі вузлики, звідкіля вони брали хліб, яйця й ковбасу, їли, плямкаючи запалими губами. А чому б не спробувати?.. Я спинився перед ними.
– Часом ви не підкажете, де могила Баглай Секлети Титівни? – звернувся до жінок.