Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Марфо Властно, а кого ви знали із товаришів Данила?
– Всіх знала, – і почала загинати пальці. – Сидора, Феофана… А тих уже й забула.
– Як ви познайомилися з ними?
– А ніяк, – облизала губи, не спускаючи очей із1 вина. – Колись працювала у шинку Євсагана, батька Данька, мила посуд, прибирала.
– То ви і Кальчевського бачили?
– Бачила: ось так, як тебе. Страшний чоловік. Коли посміхався, наче різав живцем. Данько змалку перейняв у нього посмішку. Боялися його, песиголовця, навіть найближчі друзяки.
– Після війни, крім
– Ні. Правда, об'явився Сидір без ноги, лагодив шкарбуни на базарі, а потім кудись зник. – Вона благально подивилася на мене.
Дивина: жила із Страпатим в одному місті, а від війни ні разу не здибалась. Звісно, коло її інтересів надто вузьке – цвинтар, церква і найближчий магазин. Ох і цікавого свідка я розшукав! Баглай, напевне, давно вважав бабу померлою, якщо перестав надсилати гроші. А вона, мабуть, колись перепродувала крадене й награбоване.
– Скільки вам років?
– Вісімдесят шість, – прошамотіла. – Натупалась на цьому світі, засиділась, а бог не кличе.
Я показав їй фотографію Личакова. Ладанюк начепила окуляри з товстими скельцями, глянула.
– Ох, який нещасний… – пошепки мовила й перехрестилася. – Не здибалася з ним, ні.
Мене вже ніщо не затримувало у баби Марфи. Стежкою через кладовище, поминувши таємничий склеп купця, вийшов до трамвайної колії, а потім до зупинки біля універмагу. Моє відрядження до Вінниці скінчилось, і не без успіху. Я тепер достеменно знав, з ким ми зіткнулися, – з нащадками банди Кальчевського «Білий хрест».
35.
Я зійшов з трамвая на Ленінській, навпроти відділу міліції. Сподівався застати Моренцова й попередити про свій від'їзд. Звичайно, Володимир не зрадіє, що так скоро. Проте зрозуміє. Я піднявся на другий поверх. У кабінеті начальника відділення карного розшуку чувся голос Моренцова. Він розмовляв по телефону. Володимир кивнув мені, посміхнувшись.
– Ні, засідку влаштуємо у підвалі, де він сховав сумку з грішми. Опівночі обов'язково з'явиться. – Моренцов поклав трубку. – Ну, як твої справи, Арсене?
– Завдання виконав. Думаю сьогодні додому.
– Швидко впорався. – Володимир простяг руку по аркуші паперу і болісно скривився.
– Що з тобою?
– Вранці затримали двох. Один і почастував кастетом. Цілився в голову, а попав у плече. – Взяв аркуш, глянув у нього. – У мене недавно був швець із «Каблучка», Страпатий. Згадав, що Квач працював у таборі золотарем і завжди від нього тхнуло нужником. А батько Баглая Данила був скарбником у Кальчевського. Колись вони переховувалися на цвинтарі, у склепі купця Овчара.
Порадував мене згадкою Страпатий. Адже колгоспний сторож із села Щасливого Халазій колись золотарював і водив знайомство з фотографом Личаковим. Звідси Халазій – Квач. Вірогідно на сто відсотків. І Баглай познайомився з ним у таборі. Мене охопило хвилювання. Треба негайно попередити слідчого Махова або майора Скорича. Я попросив Моренцова замовити моє місто. З нетерпінням чекав виклику.
– Варто, Арсене,
– Так, – погодився. – Я вже бачив склеп. Сьогодні підемо.
– Бачив? – здивовано звів брови. – А Страпатий…
– Не він показав. – І я коротко розповів Володимиру про бабу Марфу.
– Колоритна особа. Просто тобі типаж із творів Едгара По, – зауважив Моренцов.
Нарешті довгі дзвінки. Я схопив трубку. Телефоністка сказала, що перший номер (Скорича) не відповідав. Дала другий – Махова.
– Слухаю, – близько, наче сидів поруч, обізвався слідчий прокуратури.
– Це Загайгора. Привіт, Глібе.
– О, Арсен! Здоров! Ти скоро додому?
– Сьогодні виїду. Підтвердилось: Личаков і Баглай перебували в одному таборі. Халазій Семен Якович – сторож із Щасливого – Квач – теж із того табору. Треба за ним…
– Вже не треба, – перебив мене Махов.
– Чому не треба? – я здивовано подивився на чорну трубку.
– Дещо сталося. Не телефонна розмова, – сухо нагадав мені Гліб.
36.
Коли ступив на перон, вокзальний годинник показував 15.15. Позаду тривожна ніч і половина дня, сповнені невідомості. Я заспішив до зупинки тролейбуса. З голови не виходили слова слідчого. Губився у здогадах. Невже Халазія спіткала доля Личакова? Як дізналися Тягун чи Баглай, що я вийшов на нього? Дивина. Коли ще із Корчем-Роптановим щось станеться, залишимось з одним Богом-Шалапухою, який ні в чому не зізнавався.
У мене було таке відчуття, наче тримав у руках в'юна, а він поволі вислизав… І багато зібрали відомостей, і знайшли свідків, а тупцювали на місці. Хтось нас обігравав, розгадуючи наші дії, вчасно нищив сліди і прибирав свідків. Невже Баглай і Тягун? Вони мали досвід. Як же до них добратися?
Провів рукою по обличчі, відганяючи невеселі думки. Завважив, немов стороння людина, що насамперед слід поголитись, а вже потім з'являтися на очі начальству. Згаяні десять-п'ятнадцять хвилин зараз не робили погоди. І перукарня по дорозі. Одначе там Єва. Не хотілося бачитися з нею. Вона дивилась на мене як на ошуканця. Авжеж, я не виправдовував її сподівань після того вечора: справжнього почуття не було.
Мені стало ніяково – зовсім забув про Ніну. А вона, мабуть, уже працювала і переїхала в гуртожиток. Чи дзвонила Махову? Я дав їй про всяк випадок телефон Гліба. Може, сьогодні навідаюсь до неї.
Чомусь спомин про Ніну надав мені рішучості: вийшов з тролейбуса й без вагання направився до перукарні. Звіддаля помітив Єву: як завжди, в білому халаті, золотаве довге волосся вільно спадало на плечі. Стригла якогось патлатого хлопця. Він щось говорив їй, а дівчина хмурилась. Відвідувачів небагато. Майстри зиркнули на мене, і один посміхнувся. Єва побачила мене у дзеркалі, і її каштанові очі розширились од подиву, втупились у мене. Дівчина на якусь хвилю завмерла з піднятими ножицями… Я аж засоромився, хай йому грець!