Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
На лавці у сквері, під плакучою вербою поблизу сухого водограю, прокурор Краківський і Ольховий провели коротку нараду. Дали першочергове завдання: визначити коло знайомих Белішвілі. З випадковою людиною він би нікуди не пішов, тим паче збираючись на літак. Він зовсім не боявся і не вбачав ніякої загрози життю. Слушно. Далі – опитати водіїв таксі. Можливо, Белішвілі скористався їх послугами. Потім – працівники ощадкаси. Мені вирушати на ринок у Будинок колгоспника.
Оперативна чергова група вже поїхала, убитого забрали у морг на експертизу. Двірничка,
Бунчук куняв, схилившись на кермо. Я легенько посмикав сержанта за вухо. Він звів голову й затуманеними очима подивився на мене.
– Прочумайся, Миколо, – сказав йому, сідаючи в «уазик». – Підкинеш до готелю на базарі.
– Ага, зараз. – Він потер обличчя долонями, ніби умився. – А де майор?
– Скорич поїхав з прокурором і Ольховим.
– Ага, ага… – Сержант повільно, мляво торкався важелів, ще не позбувшись дрімотності.
Спочатку їхав на другій швидкості, поки остаточно не поборов сонливість. Тоді увімкнув третю, й колеса залопотіли по змитому асфальті, наче гуси крильми, коли схарапуджено біжать по воді.
39.
Я вийшов з «уазика» біля ґанку Будинку колгоспника. У фойє нікого, крім адміністраторки за бар'єром. Інша, не з копицею пістрявого волосся і меткими очима. Ця молода і гладенько зачесана. Обличчя у неї несвіже – далася взнаки недоспана ніч. На правій руці широка золота обручка.
– Місць нема, – байдуже, звично повідомила.
– Мені не треба. – Я показав їй посвідчення. Вона подивилась у нього й звела на мене запитливі карі очі. – Виписався Белішвілі Арчіл Саакович?
Спершу вона поставила на перегородку табличку з написом «Адміністратор Крохта Тетяна Миколаївна», а вже потім переглянула паспорти.
– Живе.
Гірка іронія: його вважали живим.
– О котрій годині ви заступили на зміну?
– З десяти вечора.
– Скажіть, йому дзвонили по телефону чи хтось приходив, цікавився ним?
– Ні.
– А жінки?
Вона стисла губи.
– Ні, – повторила.
– Залицявся до вас?
– Пробував.
У готелях і ресторанах нема відбою жінкам од чоловіків, які раптом стають парубками.
– А як його товариш?
– Загалом поводяться пристойно: не пиячать, не хуліганять і не водять до себе… Ви поговоріть із черговою поверху. Вона краще знає.
– Хто зараз чергує?
– Палига Настя Вакулівна.
– А вдень хто чергував?
– Теж вона. Захворіла її змінниця, тому змушена цілу добу працювати.
Я вже намірився йти, коли згадав:
– Белішвілі чи Івардава не отримували листів, телеграм?
Адміністраторка на мить замислилась.
– Позавчора я віддала телеграму Івардаві.
– Що у ній писалося?
– Про гроші, просили терміново привезти гроші. Коротенька телеграма.
Дивно, Івардава про неї жодного слова. Одначе ми й не цікавилися їхньою поштою. Я піднявся
– Ви знову до нас, – трохи здивовано проказала приємним грудним голосом.
– До вас, Насте Вакулівно. Що це ви в'яжете?
– Кашне. Я все сама в'яжу.
– Торговці мандаринами у себе?
– Тільки один. Другого десь нема, загуляв.
– І часто не ночує?
– Оце при мені вперше, – говорила, не перестаючи вправно перебирати шпицями.
Я спитав її те ж, що й адміністраторку, і отримав подібні відповіді. Лише про телеграму вона нічого не знала. Правильно, бо не бачила її і не передавала. Стривай! Адже вбивця точно знав про десятки тисяч. Від кого? А мабуть, від Белішвілі. Комусь бовкнув хвалячись. Ймовірно, зважаючи на його широку натуру. Я глянув на годинник – 6.50. Доведеться розбудити Івардаву.
Постукав до його кімнати. Ні звуку. Ще раз і дужче… Почулося кректання, чалапання по підлозі, невдоволене бурмотіння. Відчинилися двері. Івардава босий, у трусах і майці, скуйовджене волосся спадало на припухлі, ледь продерті очі. Біла пір'їна у смоляному чубові здавалася пасмом передчасної сивини.
– Чого треба? – непривітно запитав, дивлячись невидющими очима.
– Я з міліції.
Він одгорнув з лоба волосся й витрішкувато глянув на мене.
– Вах, дорогий, вибачай, не впізнав, – відійшов, впускаючи до середини.
Відразу кинувся у вічі стіл, на якому склянка і дві пляшки з-під вина, залишки закуски, два застелені ліжка й одне із зібганими ковдрою і простирадлом, купа одягу на стільці. В кімнаті стояв важкий дух перегару. Івардава, прочумавшись, почувався ніяково. Поспіхом натягав на себе штани, не потрапляючи ногою в холошу. Я підійшов до вікна й відчинив кватирку.
– Вчора трохи… На душі таке… таке… Арчіла й досі нема… – виправдовувався торговець, тупцюючи на одній нозі. – Може, є звістка про нього?
Нарешті він убрався, розстелив ковдру й сів на ліжко, провинно поглядав на мене.
– Що скажеш, генацвале? – з надією запитав.
– Коли і від кого ви отримали телеграму?
– Позавчора від дядька Лавросія. Просив привезти гроші. Дуже просив, кацо. І для чого вони йому? – знизав плечима. – Ми взагалі збиралися через тиждень летіти додому.
– А як би ви тоді брали гроші в ощадкасі?
– Пішли б і взяли.
– Удвох?
– Еге.
А Белішвілі був сам. Пожалів напарника, у якого боліла голова. А часом Івардава не навмисне?.. Я гостро подивився на нього, і торговець потупився, заворушив пальцями ніг.