Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Ще розшукав могилу матері Баглая і їхню колишню наймичку – Ладанюк Марфу. Баглай тричі надсилав їй грошові перекази. Всі вони з нашого міста і з п'ятого відділення зв'язку.
– Цікаво. П'яте недалеко від колгоспного ринку.
– Знову ринок… І найголовніше: Страпатий, Катерина Андріанівна і Ладанюк засвідчили про появу Баглая восени 1945 року в солдатській формі, з нагородами. Отже, під чужим прізвищем.
– А яке звання? – запитав Гліб. – Які нагороди?
– На жаль, не пам'ятають, – розвів я руками.
– В
– Еге, коли б знали, що він Квач, – докинув я іронічно.
– І Шалапуха вперто мовчить. Відчуваю – щось приховує, щось йому відомо… І в Корча-Роптанова, злого ревнивця, нема алібі. Все хистке, примарне, не вчепишся, – роздратовано мовив Махов. – Зараз найвірніший шлях – продовжувати ретельно перевіряти 38 чоловік, з якими ти зустрічався. Саме серед них злочинець. Інакше б тебе не вистежили. Думай, Арсене, думай.
– Думаю, аж голова пухне, та нікого не підозрюй., крім Зубовського-втікача, Шалапухи і Корча, – стенув плечима. – Ну, звісно, Тягуна, Баглая і Халазія.
Махов звівся, пройшовся по кабінету, сів на підвіконня.
– Сьогодні о 19.00 нарада. Будемо звітувати перед начальством, радитись. Готуйся, – сказав Гліб і спо-хопився: – Ледве не забув. Учора дзвонила твоя землячка. – Він погортав настільний календар, вирвав аркушик і з усміхом подав мені. – Перший номер робочий, другий – гуртожитку. І адреса гуртожитку.
– Дякую, – я глянув у листочок. – А де вулиця Фрунзе?
– За кондитерською фабрикою. Їхати третім маршрутом автобуса. – Слідчий повагався мить і продовжив: – Слухай, Арсене, ти не вештайся вечорами містом, поки не затримаємо крадіїв. Досить з нас Молостова і Личакова. Не спокушай долі. Хочеш, щоб удруге кинули на голову піддон з цеглою?
– Вовків боятись – у ліс не ходити, – байдуже махнув я рукою, упевнений, що вислідили мене через власну неуважність.
– Гляди, я тебе попередив, – похмуро застеріг Махов.
Звичайно, він мав рацію. Треба поводитись обачніше й пам'ятати про загрозу нападу. Чи це вперше? Така наша робота. Мені хотілося подзвонити Ніні, але при Глібові не наважувався.
– Ось тобі прізвища людей. Я собі переписав. Помізкуй над кожним, згадай, хто і як поводився… – Задзвонив телефон, і слідчий узяв трубку. – Слухаю. Ні, Дмитре Юхимовичу, аналізуємо.
Я зрозумів, майор Скорич, і тихо мовив Глібу:
– Скажи, я приїхав.
– У мене Загайгора. – Махов підморгнув мені. – А що трапилось?.. Присилайте. Ми почекаємо, – поклав трубку і стурбовано глянув на мене – У майора людина з Будинку колгоспника. Зробила дуже важливе повідомлення. Скорич вважає, воно безпосередньо стосується цієї справи.
– Ще якась несподіванка, – зауважив я, міркуючи, хто з працівників колгоспного готелю
Завідуючий Дзюняк? Чергова другого поверху Налига? Адміністраторка?.. Власне, суть не в особі відвідувача, а в його заяві. Я переглянув свій список, повернутий Глібом, і чомусь не вдавалося зосередитись на комусь окремо. Слідчому, напевне, теж не працювалося, хоч і намагався заглибитись у папери, та раз по раз запитливо зиркав на мене.
Ми з нетерпінням чекали й поводились, наче змовники, переслідувані однією невідчепною думкою: а що буде далі? Домислів стосовно майбутньої новини не бракувало, але не виказували їх уголос. Сподівалися, нарешті виткнеться кінчик ниточки з тугого клубка подій і невдовзі ми його розплутаємо…
Я звівся й підійшов до вікна. Дивився на вулицю: деревця з кулястими кронами, мов зелені глобуси, вишикувалися вряд попід прокуратурою, тротуарами снували перехожі, у будинку навпроти молода жінка у барвистій сукні, стоячи на підвіконні, мила вікно. Сонячне проміння наскрізь пронизувало її тонке плаття, й під ним окреслювалася зваблива струнка фігура. Чоловіки оглядались. Бабуся під парасолькою спинилася біля жінки, щось сказала, і та безтурботно засміялась, кокетливо провела руками по своєму тілі…
Рипнули двері – до кабінету входив невисокий чорноволосий молодик. Я його відразу впізнав: Івардава Гурам Варламович, постоялець колгоспного готелю двадцять третьої кімнати, у якій мешкав разом із Белішвілі Арчілом. Його чорні великі очі під густими, широкими, смоляними бровами стривожено перебігали із слідчого на мене… Ми з Маховим принишкли, очікуючи на перше слово відвідувача.
– Вайме, генацвале! – вигукнув, заломив руки і стомлено опустився на стілець. – Вайме!.. – скорботно похитав головою. – Що подумають наші родичі?
– Заспокойся, кацо. – Гліб поклав йому на плече руку. – Що тебе привело сюди?
– Ох, батоно… – Грузин стис кулаки. – Івардава я, Гурам Варламович… Продаємо мандарини…
– Знаємо, не забули. То що трапилось? – насторожено запитав я, дивуючись, чому Гурам не прийшов із Белішвілі.
– Сьогодні вранці… – Івардава роззявив рота, мов йому забракло повітря, і загнувся.
– Щось у Будинку колгоспника? – майнув у мене здогад, і тоскно замлоїло в грудях у передчутті лихої звістки.
– То що сталося, Гураме? – нетерпляче запитав Махов.
– Пішов Арчіл вранці в ощадкасу… зняти з книжки гроші. Пішов і досі не вернувся. А квиток на літак у мене, на 12.05, – і поклав його на стіл. – Ось, до Києва з пересадкою на Тбілісі.
Ми перезирнулись із слідчим. Невже справді зник торговець мандаринами? Ще цього нам не вистачало.
– Яка сума при ньому? В якій ощадкасі тримали гроші? – уточнював Гліб.
– Тридцять дві тисячі. У касі біля кінотеатру «Мир».
– Кому говорили про гроші?