Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
Попервах вони перезирнулись, а дехто знизав плечима.
– А ви ким їй приходитесь? – озвалася крайня, з сивими рідкими вусиками й чорною родимкою на бороді, з якої теж стирчали білі волосини.
– Товариш її онука, – сказав неправду, щоб не викликати цікавості.
– Онука товариш… – Стара обмацкувала мене чіпкими блідими очима й недовірливо прошамкала: – Сина Данька? Отого пуцьвірінка, якого він?..
– Еге, його.
– Господи… – Звелась і перехрестилася. – Таки діждалася, що хтось з'явиться, подасть звістку.
– Ось і маєш, Марфо, розраду, – заздрісно сказала бабця, що сиділа поруч.
Марфа нахилилася й взяла з-за надгробка
Через кільканадцять метрів спинилася перед поруділою, давно не фарбованою металевою огорожею, за якою похилений залізний хрест на розсунутій могилі, порослій бур'яном. На табличці ніякого напису – він злущився, і я б ніколи не розшукав це поховання, коли б не баба Марфа. Вона часто й дрібно хрестилася, шепотіла, закочуючи очі під лоба.
– Ох, стара я і немічна, – жалібно мовила Марфа, налігши грудьми на костур. – Колись доглядала: бур'ян полола, підсипала, підмальовувала, а тепер аби себе обійти. То як тебе звати?
– Федір, – назвався ім'ям батька.
– Не застав би ти мене тут. Я щодня на новому цвинтарі чаплю. А сьогодні день святого… – Баба затнулася, потерла чоло брудною долонею… – їй-бо, забула, як його… Але правиться у капличці й трохи прихожан прителіпалося. Дещиця й нам перепала. Ну, Федю, ходім до мене, розкажеш старій про Данька. Гай-гай, відколи не бачились із ним. Думала, вже й богові душу… А живий.
Вона подибала, спираючись на костур, далі по стежці. Я йшов позаду й міркував, що таки пощастило і ця Марфа доповнить наші відомості про Баглая фактами, які прискорять розшук і Тягуна, і Квача.
– Ти в кумпанії Данила? – запитала-прогугнявила баба.
Я промовчав, ніби не дочув. Вона звернула на другу стежку, що тяглась у глиб кладовища. Обабіч густі зарості шипшини, бузини й глоду, а навколо ні душі, тільки мовчазні, похмурі старі хрести й надгробки, запалі, плесковаті могили. Несподівано спало на думку: а чи не навмисне заманювала мене у гущавину Марфа, де сиділи друзяки Баглая? Засідка ідеальна! І ніхто не знав, куди й до кого я пішов. Крадькома озирнувся доокруж – нічого підозрілого. І все ж насторожено ступав за старою. Вона не озиралась – сунула попереду. Он виткнувся зелений горб склепу з чорною мармуровою плитою. На ній місцями стертий часом напис: «КУП… ДРУГОЇ ГІЛЬД… ОВЧАР МАР… ВИЧ». Марфа зупинилась.
– Ось у ньому ховався Євсаган зі своїми… Сюди носила їм харчі, – прошамотіла й бридко засміялась. – А ті, мов собаки, нюшкували і не знайшли їх. – Вона наблизилась до мене й дихнула горілчаним перегаром, втаємничено зашепотіла – Давай сьогодні вночі прийдемо сюди, підпишімо склеп. У мене є лом. Там… там золото, поділимось. Га, Федю?
– Золото?! – витріщився я на стару. – Чиє? Купця?
– Дурний ти, господи прости. Від купця й кісток не осталось. Євсаган закопав, Євсаган. О! – Марфа багатозначно підняла скоцюрбленого пальця.
Євсаган, тобто батько Данила. Я недовірливо подивився на бабу, потім на склеп.
– Не віриш? А він у Кальчевського, царство йому небесне, був оцим, скарбником. – Марфа ткнула костуром у плиту й зачовгала по стежці.
Кальчевський… Багато знала стара, коли згадала його. Може, Євсаган і тримав у склепі награбоване, та навряд щоб воно лежало там досі. Коштовності, мабуть, прибрав до рук його син – Данило. А взагалі, варто перевірити. Може, щось залишили
Стежка вивела нас на другий бік кладовища. Крізь пролом у паркані вийшли на тиху вулицю, забудовану звичайними приватними будинками. Ага, на номерному знаку назва – Олександра Блока. Марфа мовчала, аж поки не порівнялися з продуктовим кіоском.
– Візьми, Федю, пляшку «Кагору», – благально мовила. – Закроплюся ним, наче причастям. І кексів з ізюмом.
Повновида продавщиця з цікавістю позирала на мене. Марфа квапливо, мов хтось збирався видерти у неї, сховала пляшку за пазуху. Жвавіше задибала, часто облизуючи губи. Напевне, у передчутті випивки. Несподівано югнула у хвіртку до хатини, валькованої, критої толем, з віконцем у причілку. На вузьких дверях висів чорний великий замок. Марфа відімкнула його і всунулась досередини.
Хата – одна невелика кімната з провислою стелею. У кімнаті – плита на дві конфорки, на якій стояли закіптюжені чайник і дві каструлі; давній стіл і лавка, дерев'яне ліжко, застелене засмальцьованою ватяною ковдрою, на стіні вішалка з одягом, в кутку тумбочка. Ні відра з водою, ні образа, зате тримався неприємний запах гнилі й сирості, бензинового чаду, хоч я ніде не бачив сулії з гасом.
Баба виклала на стіл вино й кекси, звинулась без костура до тумбочки й видобула звідтіля дві склянки, тремтячими пальцями відкоркувала пляшку й намірилась налити, Я накрив склянки долонями й відсунув од неї подалі. Марфа втупилась у мене бляклими очима. Я не хотів, щоб вона сп'яніла. Наша розмова потребувала тверезої голови.
– Ти чого? – недружелюбно запитала. – Ви грамотні?
– Псалтир добре читаю. Що, Данько написав листа? – ожили її очі.
Замість очікуваного листа я подав їй своє посвідчення. Вона боязко взяла його, розгорнула й довго вивчала, ворушачи побабченими губами… Потім пронизливо, недоброзичливо подивилась на мене й гірко мовила:
– З міліції… А я думала – Данько прислав. Як же ти мене знайшов?
– Коли ви бачилися з Данилом?
– Ого, коли те було… Восени сорок п'ятого, як повернувся з війни. Забіг до мене з сином, дав грошей на хрест і огорожу, посидів трохи, і відтоді мов лизя злизала. – Баба ласо, нетерпляче позирала на пляшку, і, щоб швидше допастися до вина, їй розв'язався язик. – Ще приходила його Катерина, поки зовсім не осліпла, питала за сина. А хіба я знаю, куди повіявся Данько? Хоч і колись прислав гроші по пошті, мабуть, на молебень по Секлеті. Я й замовляла. Хай земля їй…
– Може, у вас залишилися ті папірці з пошти?
– А є, зберегла. – Марфа зсунулась із лавки й почалапала до ліжка, закотила ковдру, підняла матрац (я побачив під ліжком примус) і взяла під ним товсту, пошарпану книгу. – Ось тут вони.
Псалтир видання 1871 року, святійший Синод, Санкт-Петербург, старослов'янські друковані літери. Я здивувався, що Марфа читала його. Перегорнув частину й надибав поминальник, за другим разом – пожовклий талон поштового переказу на 500 карбованців: «м. Вінниця, вул. Блока, 21, Ладанюк Марфі Власівні». Я уважно обдивився його. На штемпелі назва міста, 29 березня 1948 року, п'яте відділення зв'язку. Перегорнув далі – знову талон з мого міста і п'яте відділення, 1952 року, на 500 карбованців… Всього у псалтирі було три талони. Останній – за 1955 рік. Отже, після звільнення Баглай поселився у місті біля моря. Факт вагомий.