Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– А ким ви себе уявляли? – затамовано поцікавилась вона.
– Не «ви», а «ти». Ну скільки можна?! – вдавано нагнівався.
– Це у мене… випадково. І мені важко… – сказала Ніна, і її очі волого заблищали.
Я бачив, вона от-от заплаче, й лагідно торкнувся її руки.
– Гаразд, важко – не треба, – доброзичливо сказав. – А я уявляв себе у дитинстві танкістом, і мій танк не брав ніякий снаряд, я на ньому мчав і нищив, нищив фашистів, трощив їх гармати, машини… Потім зустрічав батька…
– А я уявляла себе казковою чародійкою, – чомусь
Мене й Ніну зненацька охопив смуток – ми обоє зросли без батьків. Принишклі, ми винесли свою зажуру на вулицю. Попрямували на Флотський бульвар. Чудовий краєвид на лиман, кораблі, яхти, чаїне кигикання поволі розвіяли наш сум..
Пройшли повз ювелірний магазин і фотоательє. З вітрини на мене з холодною посмішкою подивилась Єва.
Сеанс закінчився о 22.30. До Ніниного гуртожитку добиралися майже годину: спочатку трамваєм, потім автобусом. Серед особняків із садками й городами розпочали забудову нового житлового масиву, але спорудили тільки триповерховий гуртожиток і два п'ятиповерхові будинки. Того пізнього вечора вони подекуди привітно світили вікнами, здіймаючись над темними обрисами дерев і дахами хат. Деінде в глибині масиву горіли далекими вогниками ліхтарі, чувся гавкіт. Здавалося, потрапили у велике село.
Ми пішли провулком, скорочуючи шлях до гуртожитку. Обабіч тяглися глухі муровані паркани і з'єднувались у суцільну білу стіну, в якій темніли залізні ворота й хвіртки. Я взяв Ніну попідруч, і вона, відчув, уся напружилась, наче збиралась от-от зірватись і побігти.
Я скоса глянув на неї – в замріяних ожинових очах жовті цятки далекого ліхтаря і на припухлих губах щасливий усміх.
– Ніно, – тихо сказав.
– Га? – затамовано, мов чогось очікуючи, озвалась і повернула до мене бліде у нічному присмерку обличчя, обрамлене чорним, у золотих полисках волоссям.
Наші погляди зустрілись – у Ніни здригнулися вії, і дівчина опустила очі. А мені раптом захотілося взяти в долоні її лице й милуватися ним, погладити брови, кирпатого носика, торкнутися полохливих губ… Ніна, мабуть, відчула у мені якусь зміну, бо немов перестала дихати – завмерла, враз ставши беззахисною і ще милішою. Однак я стримався, боячись злякати її виявом своїх почуттів, у які вона, можливо, не повірить.
Ми мовчки дійшли до гуртожитку. Ніна глянула на освітлене вікно на другому поверсі.
– Не спить Алла, – мовила, не дивлячись на мене. – Я піду, Арсене Федоровичу.
– На добраніч, – побажав, почуваючись ніяково.
На ганку вона взялася за ручку дверей і на хвилю затрималася, мов завагалась: обернутися чи ні, а може, щось хотіла сказати… У фойє мигнула її постать у волошковій сукні. Я спинився під акацією. Сподівався побачити у вікні Ніну. Світло у ньому погасло. Невже так швидко лягла спати?.. Раптом за шибкою забіліло обличчя.
Втретє озирнувся – у вікні біліло обличчя… Потім гуртожиток заступили дерева. Я прискорив крок, щоб встигнути на останній автобус. На душі було тривожно, і воднораз сповнювався радісним передчуттям чогось світлого й щасливого. Долинуло кукурікання. У провулку безлюдно. В жодному особняку не горіло світло. Десь позаду завуркав мотор. На слух визначив – легковик. Зрадів – може, підкине мене хоча б до трамвая.
Озирнувся і підняв руку – за кроків п'ятдесят темний силует машини з погашеними фарами. Спочатку мені здалось – вона не рухалась, коли б не наростаючий гул і машина не збільшувалась у розмірах: вже тьмяно блищали хромовані буфер, радіатор і кружальця навколо фар, за кермом розпливчасті, примарні обриси водія. Мовчазним привидом вона мчала дорогою і, поки я збагнув, що й до чого, зненацька вихнула праворуч, просто на мене – вдарила сліпучим світлом по очах.
Інстинктивно, відчувши небезпеку, я миттєво відсахнувся назад і зачепився за бордюр тротуару, покотився по ньому аж до мурованого паркану. Тої ж хвилі за півметра від мене з ревом промайнула машина, вдаривши курявою і пругким повітрям, їдким гаром бензину. Вона зіскочила з пішоходу на дорогу й понеслася далі по провулку летючим привидом. Я схопився на ноги й кинувся за нею… Дарма: машина вихопилася, спалахнувши червоними вогнями, на вулицю, зникла за рогом будинку…
«Москвич»! Все трапилося так навально, що я приголомшено стовбичив посеред шляху й нічого не тямив, не вірив у пригоду, яка сталася саме зі мною. Щоб остаточно оговтатись, спустився на лавку під парканом. Навмисний напад чи п'яний водій? Якщо перше, значить, вистежили. Махов попереджав… А я не запам'ятав ніяких прикмет машини. Чому вона не спинилась? Адже, коли б сів до салону, зі мною було б легше розправитись.
Мабуть, злочинець знав, що в мене може бути зброя. І він їхав сам, без напарника позаду. Тоді б – зашморг на шию і мені амба. Аж зморозило… Далебі, я злегковажив пересторогою Гліба.
Хто ж він із тих тридцяти восьми, з якими я зустрічався?
47.
Вранці я з провиною в голосі розповів майору Скоричу про те, що сталося. Критися не мав права. Дмитро Юхимович, вислухавши, спохмурнів і холодно запитав:
– Що ж ти робив на Фрунзе?
– Проводжав… землячку, – і відчув – у мене спалахнули вуха і шугнула кров до обличчя.
– Н-да… – Майор провів долонею по голеній голові. – І вчора ніде не запримітив когось знайомого?
– Жодного обличчя. – Я почувався перед своїм безпосереднім начальником школярем, що не вивчив урок.
– Але ж тебе вислідили, і вже вдруге, – дорікнув Скорич.
Виправдовуватись нічим. Хіба міг когось побачити? Всю увагу зосередив на Ніні. Й злочинець те врахував, навіть мій душевний стан, коли повертався від гуртожитку. Я втратив пильність.