Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

– У… у мене? – Хлопець зблід. – В хліві? – З острахом втупився у заточку, вражено прошепотів: – Хто ж її підкинув? Щоб на мене… ніби я…

– Не вірите? – Слідчий подав йому аркуш: – Прочитайте. Постанова про вилучення, поняті…

Зубовський хапливо пробіг очима, відкинувся на спинку стільця й скреготнув зубами.

– Ух, гади… Таке діло почепити мені… Хто?

– Коли б не швендяли базаром, не почепили б, – зауважив я.

Махов вручив йому листки паперу й ручку.

– Напишіть про все і нічого не забудьте, – сказав. –

В кінці коридора тридцять перша кімната. Там ніхто не заважатиме.

– А потім? – витяглось лице у хлопця.

– Занесете мені й підете додому. Мати вже виплакала очі…

Вадим мерщій подався з кабінету. Ми трохи помовчали, потім Гліб добув список викрадених речей з магазину, уважно переглянув його і захоплено вигукнув:

– Ну от! Глянь, Арсене, на вартість цих обручок!

Обручки, знайдені у Шалапухи і Зубовського, коштували найдешевше порівняно з іншими. Я вловив думку слідчого: злодії пошкодували дорогих.

– А тепер зверни увагу на коміри, – підказав мені Гліб.

І комір, якого знайшли у Валуйка, теж невеликої вартості. Лише норкова шапка, знайдена Агаповим, мала пристойну ціну.

– Доведеться звільняти Шалапуху, – сказав я.

– Авжеж, – погодився слідчий. – І просити його хоч на тиждень виїхати з міста. Хай собі думають бандити, що ми пошилися в дурні.

Хід непоганий. Тоді злочинці втратять пильність: мовляв, підозрювані затримані, проводиться слідство, а там суд, а ми на волі. О, як здивується Шалапуха, побачивши Зубовського! Як він пояснить те, що зустрічався з дружком біля м'ясного павільйону?

– Ну, з цими шалапутами ніби все з'ясували, – підбив підсумок Гліб. – Зараз мене турбує одна обставина: хтось добре вивчив цю двійку, слідкував за ними для організації прикриття.

– А як з Корчем?

– Наче ти не знаєш. З ним складно. – Махов нахмурився. – Заваров посвідчив, а Роптанов і Шалапуха заперечують, Зубовський не пам'ятає. До того ж Роптанов справді вранці був на базарі. Кому вірити? Нічого, розберемося. Я сьогодні отримав відповідь на Котова. Пишуть, у війну всіх мешканців його села знищили фашисти. Спробуй встанови особу. Дуже копітка робота.

Зайшов Вадим. Поки слідчий читав його показання, Зубовський стояв біля столу й сторожко поглядав на двері. Напевне, чекав на появу міліціонера, який забере його звідси.

– Підпис, число і рік, – підказав йому Махов. – І затямте: тиждень нікуди з дому. Ні-ку-ди.

Хлопець розгублено, бокаса, не вірячи, що не затримали, позадкував до дверей. Вийшов.

– Є новина, Арсене, – мовив Гліб. – Днями з Тбілісі вилетить оперативник. Твоя ідея втілюється. Чи ти вже забув про неї?

– Ні.

46.

Щовечірня нарада не затяглася, квитки не пропали, як минулого разу, і мені не доведеться вибачатися перед Ніною за спізнення. Вона чекала у скверику навпроти кінотеатру «Промінь», що поруч із фотографією, де колись працював Личаков, а тепер Ламбуцький.

Я

поспішав. Хотілося бачити Ніну, мовчазну і несмілу, соромливу, знану, з давніх-давен, відчувати її поруч і чути голос. Прислухався до себе і з недовірливим подивом помічав якісь зміни на краще: наче відтавав душею і серцем. Невже мені подобалась Ніна?

Порівнявся з іще незачиненим універмагом. Біля нього юрмилися перехожі. Мимоволі зиркнув на оранжеву будку телефону-автомата, звідкіля невідома дівчина дзвонила матері Шалапухи – цікавилась Богданом і Вадимом. До початку сеансу ціла година, і я думав, як провести її з Ніною. Може, запросити в кафе? А чого ж, повечеряємо, пригощу морозивом. Адже вона з роботи.

Он і сквер. Він на узвишші, і до нього з тротуару вели сходи з мармуровими левами обабіч на постаментах. Шумів, весело плюскотів фонтан, спорхували зграйками голуби, лякаючись малюків, що снували навколо водограю. На лавах дрімали пенсіонери, розмовляли матері, погойдуючи коляски. Я угледів Ніну біля газетних вітрин, вирізнив її поставу у волошковому платті з-поміж читачів.

Спинився збоку. Ніна розглядала карикатури в журналі «Перець». Її кирпатий носик морщився від стримуваного сміху. Я замилувався її безпосереднім сприйняттям, дитинною захопленістю. Вона навіть погойдувала сумочкою від задоволення. Помітив, що якийсь хлопець не так дивився на журнал, як скоса позирав на Ніну. Я нахилився до неї і тихо, басовито мовив:

– Дівчино, познайомитися з вами можна?

Ніна злякано відсахнулась і повернула до мене гнівно насуплене обличчя.

– Ой, це ви! – здивовано вигукнула. – А я вже думала…

Вона думала – не прийду або знову спізнюся. Пам'ятав, як учора зніяковіла Ніна, коли вибачився, і попросила мене більше не казати того слова. Мені було легко з нею. Звичайно, нашої роботи вона не знала, але їй, напевне, багато про неї говорила моя мама – скаржилася на часті затримання та виклики, недоспані ночі.

– Ти вечеряла?

– Я вечеряю у гуртожитку.

– Тоді ми зовсім охлянемо, – пожартував я. – Ходімо в кафе.

В кафе «Чайка» Ніна поводилась скуто, наче вперше потрапила до закладу громадського харчування Мабуть, соромилась. Авжеж: ми досі не сиділи разок за одним столиком. Трохи пожвавішала, коли почали ласувати морозивом із вишневим варенням. Навіть усміхнулася.

– Я згадала, як у Вінниці відвела душу: зійшла з автобуса на автовокзалі, а там – морозиво. Один з'їла пломбір в шоколаді, потім другий, третій… Злякалася – захворію і зляжу, а навколо чужі люди, і не складу екзаменів у технікум. – В її ожинових очах майнув давній страх.

– І я мріяв у дитинстві колись досхочу наїстися морозива, – признався я.

– Правда? І ви теж?! – не повірила Піна. – А мені здавалося – тільки я мріяла.

– У нас в дитинстві було багато однакових мрій, – зауважив я і спохопився, бо надто повчально прозвучали мої слова, коли не гірше – банально.