Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Уявляєш, що сталося б, якби ти сів у машину? – пронизав мене недоброзичливим поглядом майор. – Ні, досить. – Він ляснув долонею по столу й сказав жорстоко: – Доведеться тебе усунути від цієї справи.
– Дмитре Юхимовичу, то мені й на вулицю не виходити?! – аж скрикнув я. – Підозрювати кожного перехожого?
– Не прикидайся простачком, – присоромив мене Скорич. – Ти знаєш, про що мова. Пощастило з піддоном із цеглою – побережись. По-дурному загинути – не героїзм, а злочин.
Досі майор не розмовляв зі мною так. Я вперше бачив його розгніваним. Почувався гірше нікуди: хотілося провалитися крізь
– Дмитре Юхимовичу, даю слово: відсьогодні вечорами сам нікуди, – гаряче запевнив його.
– Ти зробив відповідні висновки? – понуро запитав, наче не чув мого каяття.
– Зробив, – поквапливо визнав, і в мене відлягло на серці: гроза минала.
– Пам'ятаєш акт експертизи на одорологічні проби[14] одягу Белішвілі?
– Запах бензину, ніби він багато годин перебував у гаражі чи в автомобілі, – відповів я.
– О, – майор кивнув. – Втім, свою машину, на мою думку, вони старанно ховають. На вчорашній, коли б сталося зіткнення, неминуче залишилися б сліди. Не ризикнули б. Отже?.. – і виразно глянув на мене.
Вже зі свого кабінету я подзвонив черговому й спитав, чи не було заяви про крадіжку автомобіля «Москвич». Отримав інформацію: недавно надійшла від інженера Кошика Івана Сергійовича, вулиця Південна, будинок 47, квартира 13. Я ще раз переконався, як логічно мислив Скорич. Тепер ми чекали повідомлення, коли знайдеться машина інженера.
Десь через двадцять хвилин нам сповістили: розшукуваним «Москвич» стояв на вулиці Котляревського. На карті вона за два квартали від вулиці Фрунзе, де. гуртожиток Ніни. Натрапив на машину дільничний інспектор. З групою експертів ми поїхали туди. Це був «Москвич» сірого кольору із спущеним переднім колесом. На кермі жодного відбитка пальця, і взагалі в салоні ніяких слідів. Звичайні любителі покататися не вдягають гумових рукавиць!
Я залишився біля машини, дочекався інженера Кошика, поговорив з ним. Потім опитав кількох мешканців найближчих будинків. Вони не чули й не бачили, коли під'їхав «Москвич» і хто сидів у ньому. Власне, я не дуже сподівався на позитивні відповіді. Зробив те задля власного сумління.
По дорозі до відділу мені потрапив на очі гастроном номер шість, у якому колись працював Корч-Роптанов. Відтоді минуло доволі часу, але варто попитати продавщиць, може, згадають свого колишнього вантажника і хто навідувався до нього. Я завернув до гастроному. В підсобному приміщенні, заставленому ящиками, бочками, мішками й коробками, розшукав кімнату-кабінет завідуючого. За столом сиділа білява жінка з гострим лицем і щось писала, підраховувала на рахівниці. Я представився.
– Ви пам'ятаєте вантажника Роптанова?
– Геннадія? Авжеж, – відразу, на великий мій подив, відповіла. – Він працював у нас всього місяць. І тепер часто навідується. Ви знаєте, думала – пропаде хлопець, а взявся за розум: одружився, донька, робота.
– До нього ніхто не приходив з давніх товаришів?
– Не помічала. Признатись, я боялася його. Але за місяць у нас нічого не пропало, навіть пляшки пива.
Задзвонив телефон, і вона з кимось почала розмовляти про доставку продуктів. Я глянув на стіну навпроти, де на дошці оголошень висіли накази по гастроному, графіки
– Заварова давно у вас працює?
– Чотири роки.
– Я знаю її брата.
– Брата? – здвигнула плечима. – У неї нема братів.
– А Заваров на ринку?
– То її чоловік, – посміхнулась.
Ех, коли б знаття, якби трохи довше погомоніти із завідуючою, я б дізнався про одну цікаву річ, яка, можливо, щоб копнув глибше, й привела б до злочинців.
У відділі на мене чекало повідомлення: в ательє Будинку побуту «Ювілейний» закрійниці Зацерківній замовниця принесла соболиний комір з інвентарним номером, зазначеним у списку викрадених речей із магазину. Прізвище замовниці – Чугунова Євдокія Макарівна, адреса – вулиця Щорса, 39, кв. 87, працювала маляром на якійсь будові. Ниточка виткнулась. Я сів за телефон, обдзвонив будівельні організації й таки розшукав місце її роботи.
Мерщій поїхав на житловий масив Лиманський, де Чугунова опоряджувала дитячий садок. Вона виявилася смішливою дівчиною, недавньою випускницею профтехучилища. Зодягнута в заплямований фарбами комбінезон, скидалася на дивну пістряву істоту з короткою стрижкою русявого волосся. Посміхаючись, Євдокія розповіла, як тиждень тому забрела до них пристаркувата жінка й слізно просила купити комір, і мовляв, дочка лежить у лікарні, потрібні гроші. Чугунова зібрала потрібну суму у своїх подруг і придбала, тим паче що коштував він на двадцять карбованців дешевше, ніж у магазині.
– Яка вона з себе?
Дівчина подумала, поколотила скалкою зелену фарбу у відрі, щоб не загусла, і сказала:
– Бідова й наче приїхала з села: чорний жакет, рясна спідниця синя, закутана у білу хустинку, лице повне, загоріле, і ніс картоплиною, як у моєї бабці Аделі.
Я уявив немолоду сільську жінку й одразу згадав шофера Валуйка, у якого ми знайшли в кабіні комір від пальта. Адже він жив у селі… Невже помилилися, повіривши, що не брав участі в крадіжці? А шофер, перечекавши, вирішив потрохи збувати… Ймовірно. Прийдеться гайнути в Терешки.
Я поспішив до Махова поділитися своїми міркуваннями й сповістити про нові відомості. Гліб зустрів мене непривітно, мабуть, уже знав од Скорича про нічну пригоду. Моє повідомлення сприйняв без ентузіазму, із скептичною посмішкою, від чого мій запал охолов.
– Навряд Валуйко обманув нас. А ось тебе слід усунути від справи. Скільки можна попереджати?
Хоч ми й друзі з Маховим, але він не прощав недбальства, невиправданого ризику. Я відвернувся до вікна. Було ніяково.
– Да, Арсене, ти не вписав ще однієї людини, – продовжив Гліб. – Забув чи?..
– Кого?
– Приймальниці замовлень з фотографії Ламбуцького.
– Але ж я їй ані слова про Личакова, – заперечив слідчому. – Розмовляв лише з «паном» Станіславом.
– А де вона тоді сиділа?
– У фойє, а ми в павільйоні за ширмою.
Недарма зацікавився нею Махов. У нього виникла підозра до огрядної, немолодої жінки в чорному сатиновому халаті. Отже, Гліб навідувався до фотоательє і бачив приймальницю. А я не звернув на неї уваги.
– Ти маєш якісь факти? – запитав його.