Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

– Вона почала працювати замість Віри Кодоли, – промовисто сказав.

Виходило, приймальниця знайома з Личаковим. Це щось означало. Цікаво, куди й до кого приведе подальше розслідування?

– Ти розмовляв з нею?

– Ні. Між іншим, вона, Меденець Павлина Нестерівна, як тільки Личакова поклали у лікарню, розрахувалась і виїхала з міста. Повернулася через п'ять років і знову влаштувалась у фотографію, але вже приймальницею, – задоволено, натякаючи на мою промашку, сказав Гліб.

Справді, він добув непересічні дані. Але чи знадобляться вони?

Чи знову намітився непевний слід?

– Куди ж вона виїздила?

– Поки не встановив. – Махов зібрав папери зі столу. – Зараз – до Шалапухи. Я про дещо домовився з його і Зубовського батьками.

Через півгодини ми зустрілись у слідчому ізоляторі з Богом. У нього був піднесений настрій. Шалапуха поглядав на нас глузливо й переможно, недбало заклавши ногу на ногу. Махов дав йому сигарету, й Бог, насолоджуючись, глибоко затягувався, кривив губи в єхидній посмішці.

– Я ж казав, га? – зухвало просторікував. – Десять днів минуло – і тю-тю, воля. Чекаю ваших вибачень, товаришечки.

– Вибачимось, а чого ж, – суворо відповів слідчий і подав йому показання Зубовського. – Ознайомтесь.

Шалапуха уважно прочитав і зневажливо чмихнув, покрутив головою.

– Сам приповз. От йолоп, – презирливо процідив.

– А вас не здивувало, що у нього теж виявилась обручка? – запитав.

– Чого ж дивуватись?! – нахабно скалив зуби. – Ми ж друзі: у нас все однакове.

– Зважте, речі крадені, – додав Махов. – Різниця немала. І останнє запитання: чому ви не призналися, що бачились з Вадимом того ранку біля м'ясного павільйону?

– Не признався, бо ви потягли б його за мною. А він, дурник, сам прийшов. Ех, Зуб… – Шалапуха поблажливо махнув рукою.

Він дозволяв собі широкі жести, вдавав із себе надзвичайно сміливого, кмітливого і далекоглядного хлопця. Одначе крізь вуличну полову прозирала його насторога і фальш, приховування чогось значного. Шалапуха в душі потішався над нами, що ми не дізналися про його таємницю.

– А тепер, Богдане, вислухайте наше прохання, – сказав Махов. – Справа надто серйозна. Треба вам і Зубовському на тиждень залишити місто. З вашими батьками я домовився. Поїдете до своєї тітки в Комарівку.

– В село? – скис Шалапуха. – Бичкам хвости крутити?

– Робота знайдеться. Інакше за вашу безпеку ми не ручаємося, – значуще мовив Гліб.

– Нам ніхто не погрожував, – почав викаблучуватись Богдан. – Тримали десять днів у камері, а зараз відправляєте на заслання.

– Не відправляємо, а. просимо поїхати на тиждень, – терпляче поправив його слідчий.

– Добре, я не злопам'ятний, – великодушно погодився.

– Тільки без коників, – застеріг його Махов. – Ми самі приїдемо за вами. Шкода, звичайно, що ви нещирі. Іноді за це розплачуються дорогою ціною.

– Пусте, мені завжди щастить, – лінькувато, зарозуміло процідив Шалапуха.

Спершу підскочили до нього додому, щоб побачився з матір'ю і взяв необхідне, а потім до Зубовського. Від нього – на Комарівку, село за сто кілометрів од міста. На задньому сидінні всю дорогу

перешіптувались і сміялися недавні наші підозрювані. А я думав, що вже досить у нас фактів, різних свідчень і відомостей. Справа наче досягла вершини, тієї межі, за якою от-от розпочнеться викриття і затримання злочинців. Бракувало лише одного поштовху, події… Передчуття не обмануло мене.

48.

До Терешків я все-таки навідався, зустрівся з Валуйком, розмовляв з його товаришами. Шофер автолавки знову не викликав ніякої підозри, і серед його родичів, близьких знайомих не було пристаркуватої жінки, схожої на ту, яка продала комір Чугуновій. Ще одна невдача не завдала мені прикростей. Адже ми позбулися непевного сліду. Досвід підказував: не сьогодні-завтра вийдемо на справжніх злочинців, як би вони не хитрували і не маскувались.

Я приїхав з Терешків близько шостої вечора. У фойє відділу мене зупинив черговий.

– Товаришу капітан, вам дзвонив Страпатий.

– Страпатий? – Я замислився, та за мить згадав – швець із Вінниці, Сидір Панасович. – Коли дзвонив і що сказав?

– Десь годину тому. Сказав – іще подзвонить або зайде.

– Зайде?!

– Так точно.

Дивно. Невже приїхав? Чого? Він же не збирався до нашого міста. Мабуть, у нього щось важливе, коли зателефонував.

– Вас чекає майор Скорич, – кинув мені навздогін черговий.

Безперечно, Страпатий у місті, раз пообіцяв зайти. Де ж він спинився? У кого? В готелі? В кабінеті Скорича чулися приглушені голоси. Хто ж це у нього? Таки Страпатий забив мені памороки! Там же слідчий Махов і колега з Грузії, який прилетів після обіду. Я постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Майор сидів за столом, а Махов і незнайомий рудоволосий молодик з римським носом і веселими карими очима – за приставним. Він, з Тбілісі.

– О, Арсен! Давно ждемо, – махнув мені рукою Скорич, запрошуючи заходити. – Познайомся: старший лейтенант Гветадзе.

Рудоволосий звівся мені назустріч, міцно потис правицю.

– Додо, – назвав своє ім'я.

Він мого зросту, трохи легкий, але під одягом вгадувалося добре натреноване тіло – згусток м'язів, ні! грама зайвої ваги. Я зустрічався зі схожими суперниками на борцівському килимі й на собі скуштував їхню силу і спритність. Мені сподобався старший лейтенант.

Передовсім я доповів про Страпатого.

– Обдзвони готелі, – наказав мені Скорич.

На жаль, в жодному Страпатий не зупинився. В кого ж він? У нього ж тут ні родичів, ні знайомих. Стривай, а Тягун і Баглай? Я виклав свої міркування присутнім.

– Діло не жде. Потім розберемося, – рішуче сказав майор.

– Це його ідея, Додо, – сказав Гліб, кивнувши на мене.

– Гарна ідея. – Гветадзе глянув мені в очі й жартома запитав: – Шкода було віддавати її, капітане?

– Шкода, кацо, хотілося самому, – признався.

– Вах! – сплеснув у долоні гість. – Але ж ти не грузин?! Вам треба грузина – і ось він! – вдарив себе кулаком у груди.