Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Не дур­но ж євреї ка­жуть, що те­пер вже не­ма дур­них му­жиків, що дурні му­жи­ки бу­ли ко­лись за пан­щи­ни, ко­ли кож­ний ду­рисвіт та жмик­рут міг об­ду­рить му­жи­ка, - ска­зав фер­шал.

В дворі за­гур­котів ма­ленький візок. Усі зир­ну­ли в вікно. Пе­ред ґанком спи­ни­лись коні. З візка зла­зи­ла якась мо­ло­да панія. По­го­ни­ча не бу­ло на візку: мо­ло­да панія са­ма по­га­ня­ла коні.

–  Хто б оце приїхав до ме­не?
– спи­тав сти­ха док­тор.

–  Це ма­туш­ка з на­шої па­рафії, з тієї, де я учи­те­люю в цер­ковній школі, - сти­ха обізвавсь Па­рафієвський.
– Ма­буть, зас­лаб­ла кот­рась ди­ти­на.

Ця ма­туш­ка ду­же ро­зум­на, і теж доб­рий ми­тець на усякі пи­тан­ня та вчені зма­ган­ня. Во­на київська єпархіалка. Май­те її на увазі. Мо­же, й во­на зго­диться ста­ти вам до по­мочі.

«От, мо­же, ще за­лу­чу од­но­го застрільщи­ка культу­ри», - май­ну­ла в док­то­ра нес­подіва­но дум­ка, тро­хи вже нап­рав­ле­на Ни­ко­ном.

В світли­цю всту­пи­ла панія, приб­ра­на, не­на­че в свя­то. Во­на бу­ла в но­во­му мод­но­му ка­пе­люші з ши­ро­чез­ни­ми кри­са­ми та з бла­кит­ни­ми квітка­ми, схо­жи­ми на ряст, в ясній сіренькій но­венькій сукні і в ру­ка­вич­ках. Не­ви­со­ка на зріст, при­сад­ку­ва­та й тро­хи навіть опецьку­ва­та, во­на бу­ла гар­ненька на вид, дов­гоб­ра­за, з пов­неньки­ми свіжи­ми що­ка­ми і з яс­ни­ми лас­ка­ви­ми, ніби со­ло­деньки­ми оч­ка­ми.

–  Надежда Мокіївна Лад­ковська, жінка од­но­го з ту­тешніх ба­тю­шок, - про­мо­ви­ла гос­тя, прос­тя­га­ючи ру­ку до док­то­ра.

Ладковська міцно стис­ну­ла йо­го ру­ку, ще й пот­ру­си­ла ду­же сміли­во, якось по-ка­ва­лерсько­му, аж ряст зат­ряс­ся в неї на го­лові.

Парафієвський і Вер­бицький підве­лись і привіта­лись з гос­тею, як давні знай­омі. Док­тор поп­ро­сив гос­тю сісти й про­сив ви­ба­чить за без­лад­дя на столі після ви­пи­то­го чаю.

–  Нічого - те, нічо­го. Мені бай­ду­же, чи лад, чи без­лад­дя на столі, бо так са­мо бу­ває і в ме­не після чаю, як діти по­на­ки­да­ють ок­рушків, - обізва­лась Лад­ковська, при­мос­тив­шись на стільці.

Вона швид­ким оком зирк­ну­ла на Ула­се­ви­ча, на йо­го рівну пос­тать і потім ніби вп'ялась очи­ма в йо­го блис­кучі карі чу­дові очі. Вий­шов­ши заміж за от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го, навіть не по­чу­ва­ючи сим­патії до йо­го, На­деж­да Мокіївна вже всла­ви­лась сли­ве в цілій око­лиці тим, що лип­ла до уся­ких па­ничів і за­ли­ця­лась нап­ро­па­ли, чи бу­ли во­ни гарні, чи навіть не ду­же гарні.

Молодий док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Пе­ред нею сто­яв ру­ся­вий дов­гоб­ра­зий кра­сунь, пос­тав­ний, рівнин ста­ном, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма та з розкішни­ми дов­ги­ми ву­са­ми, що ніби роз­си­па­лись ши­ро­ки­ми кінця­ми, не­на­че промінням. Во­на вже про­чу­ла, що приїхав мо­ло­дий та гар­ний док­тор, але, оче­ви­дяч­ки, не сподіва­лась зострінуть та­ко­го кра­су­ня. Док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Во­на осміхну­лась, ніби до давнього знай­омо­го, й не­на­че підсо­ло­ди­ла свої по­дов­жасті сіру­ваті оч­ки, трош­ки приж­му­ри­ла їх, ще й за­пи­ша­лась.

«Ой гар­ний! Ой який же гар­ний! Які очі, які ву­са!» - пе­редніше за все май­ну­ла в неї дум­ка. І во­на по­чу­ва­ла, що їй хо­четься ки­ну­тись до йо­го на шию, при­гор­нуться й цілу­ва­ти йо­го і в ро­жеві ус­та, і в що­ки, і в очі.

–  Це я приїха­ла про­сить вас, щоб ви одвіда­ли од­ну мо­ло­ди­цю, ду­же не­ду­жу.

–  Добре! то й одвідаю. На те я й при­був сю­ди, - ска­зав Ула­се­вич.
– На яку ж слабість во­на за­не­ду­жа­ла?

–  Я й са­ма га­разд не втям­лю. Щось в неї ніби жіноцьке, якась жіноцька слабість.

Во­на слу­жи­ла в ме­не за най­мич­ку й вий­шла та­ки од ме­не заміж ду­же мо­ло­дою. Во­на вже вагітна. Здається, в неї або бу­де ди­ти­на не­час­на, або ро­ди­во бу­де важ­ке, бо во­на не так дав­но й за­ва­гоніла. А мо­же, то мені тільки так здається. В неї, ма­буть, якась жіноцька слабість… в…

Парафієвський і Вер­бицький спус­ти­ли очі до­до­лу. Го­лос в неї був різкий та неп­риємний. Во­на роз­мов­ля­ла го­лос­но та дрібно, як го­во­рять про­ворні, жваві, ще й до то­го ле­пет­ливі мо­ло­диці. Го­во­ри­ла во­на, не­на­че кри­ча­ла, аж ля­ща­ла на всю світли­цю.

«Сьогочасна лю­ди­на… Такі терміни люб­лять вжи­вать при­люд­но тільки лібе­рал­ки, нітрішки не со­ром­ля­чись і вва­жа­ючи на ці слівця, як на зви­чай­ні на­укові, а не якісь со­роміцькі», - по­ду­мав док­тор.

–  Добре! Поїде­мо, то й по­ди­ви­мось і дізнаємось за її слабість, на яку во­на хо­ро­биться,-обізвав­ся го­лос­но Ула­се­вич.

–  Мені ду­же шко­да її, бо во­на бу­ла та­ка доб­ра най­мич­ка, яких в нас на се­лах те­пе­реч­ки труд­но й на­пи­тать. Так мені шко­да її, що я оце пер­ша му­си­ла зро­бить вам візит. Я тро­хи нех­тую са­лон­ни­ми за­бо­бо­на­ми на цей раз, бо до­кон­че тре­ба од­ря­ту­вать лю­ди­ну, мо­же, й од наг­лої смерті. По­радьте, ко­ли ва­ша лас­ка, й до­по­можіть їй.

«Яка доб­ро­сер­да лю­ди­на ця мо­ло­да ма­туш­ка… І, пев­но, при­хильна до на­ро­ду. Не­дур­но в неї такі со­лодкі добрі оч­ки…» - по­ду­мав Ула­се­вич, ози­ра­ючи свіжий вид гості та ог­ля­да­ючи ще свіжіше уб­ран­ня.

–  Котра це мо­ло­ди­ця зас­лаб­ла? Як її на прізви­ще?
– спи­тав Па­рафієвський.

–  Та Нас­тя Сопілчи­ха! Ще як во­на слу­жи­ла в ме­не, то все бу­ло ко­ро­диться на но­ги або ча­сом і сла­бує: то в неї ча­сом бу­ло су­до­мить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вий­шла заміж, то все чо­гось хо­ро­биться та й хо­ро­биться то на живіт, то на… - вки­ну­ла знов на­уко­ве слівце гос­тя.
– Я ви­пад­ком оце зай­шла до неї по­ди­виться та досвідчиться га­разд за все, а звідтіля прос­то до док­то­ра. Я вас од­ве­зу й лад­на на­зад при­вез­ти. Та для неї за­бар­ка бу­де, мо­же, й не­без­печ­на.

–  Я ла­ден слу­жить вам хоч і за­разі - про­мо­вив док­тор і вско­чив в кімна­ту, щоб на­тяг­ти пальто.
– Ко­ли в мо­ло­диці щось не­без­печ­не, то їдьмо та­ки за­раз.

–  Які це в вас книж­ки? О! Ук­раїнські! Мож­на в вас по­зи­чить на який час хоч од­ну?
– го­во­ри­ла ма­туш­ка.

–  Можна! Я бу­ду ра­дий, що знай­шов чи­тальни­цю!
– обізвавсь док­тор з кімна­ти.

–  От і не знаю, яку брать.

–  Беріть ту, кот­ра на вас ди­виться, - ска­зав Па­рафієвський.

–  Коли ж во­ни ніби усі на ме­не див­ляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

І во­на вий­ня­ла хус­точ­ку, втер­ла собі засніче­не око й пок­ла­ла хус­точ­ку на одібра­ну кни­жеч­ку, на­че наз­на­чи­ла, кот­ру хо­че по­зи­чить.

Ладковська вста­ла. Гості й собі вста­ли й поп­ро­ща­лись з док­то­ром. На­деж­да Мокіївна Лад­ковська вий­шла, але за­бу­ла взять кни­жеч­ку й хус­точ­ку. Усі вий­шли на ґанок. Ко­ло ґанку сто­яли коні. Лад­ковська вхо­пи­ла в ру­ки віжки й батіжок, поп­ро­си­ла Ула­се­ви­ча сісти з ліво­го бо­ку, а са­ма сіла пра­во­руч, щоб по­га­нять коні. Во­на підня­ла го­ло­ву, пот­ру­си­ла віжка­ми й мах­ну­ла батіжком. Коні шуг­ну­ли в во­ро­та.