Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Це ви самі по­га­няєте? Приїха­ли без по­го­ни­ча? Ож дай­те мені віжки, я по­га­ня­ти­му!
– про­мо­вив Ула­се­вич.

–  Навіщо? Спа­сибі вам! Я люб­лю по­га­ня­ти і вмію доб­ре пра­ву­вать кіньми. Я са­ма без по­го­ни­ча їжджу і на по­ле, ча­сом і до міста: коні плохі, як яг­ниці, - го­во­ри­ла Лад­ковська й якось по-мо­ло­децько­му вип­рос­та­ла стан і знов мах­ну­ла батіжком по ко­нях.

–  Ви оце, мо­же, й не­на­ро­ком підійшли під мій пог­ляд, зак­ли­ка­ючії ме­не до не­ду­жої. Я на­пи­ту­вав отут людців, щоб мені ста­ва­ли до до­по­мо­ги та на­мов­ля­ли лю­дей обер­таться

за ліка­ми до ме­не, а не до зна­ху­рок. Се­лян труд­но за­тяг­ти до на­ших ліків або в ла­за­рет. Ла­за­рет ля­кає їх.

–  Добре! Я лад­на прис­тать до спілки: на­мов­ля­ти­му се­лян при на­годі, бо наші се­ля­ни обер­та­ються до док­то­ра ча­сом вже тоді, як смерть ста­не за пле­чи­ма.

–  Тоді, як вже «смерті - не од­пер­ти», як ка­жуть в при­казці. А заз­да­легідь та за­ча­су їм і в дум­ку не при­хо­де, щоб обер­ну­тись до нас за по­ра­дою.

Повозка бу­ла труська, і на ба­ка­юва­то­му шляш­ку тряс­лась, аж ко­ли­ва­лась. Яків Ки­ри­ко­вич по­чу­вав, що пле­че сусіди все чер­кається об йо­го пле­че, а далі по­чу­тив, що во­на та­ки зу­мис­не при­гор­тається до йо­го усією своєю дри­жа­чою пос­тат­тю.

«Щось во­на ду­же вже ніби гор­неться до ме­не, все ніби зу­мис­не чер­кається. Гм… ще поч­не за­ли­цяться. Мо­же, во­на зад­ля то­го оце й при­те­ре­би­лась», - май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

–  Я прис­та­ну до ва­шої спілки. Я вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ви гу­ман­на лю­ди­на, пик­люєтесь тем­ним на­ро­дом. Та й мені це не пер­вин­ка, - ці уся­кові сього­часні пог­ля­ди. В нас в єпархіально­му учи­лищі теж бу­ва­ла уся­ка роз­мо­ва, ду­же сього­час­на. Я лад­на на­мов­лять та справ­ля­ти лю­дей до вас, бо зна­хурі при­над­жу­ють їх до се­бе. Є тут в нас на селі од­на зна­хур­ка, до кот­рої наїжджа­ють навіть пан­ки. Над­ба­ла собі ба­ба чи­ма­ло доб­ра й збу­ду­ва­ла собі здо­ро­вецьку ха­ту. Це ва­ша кон­ку­рент­ка, та ще й не­аби­яка.

–  Надісь, ба­га­то дуж­ча за ме­не на селі?
– ска­зав док­тор, засміявшись.

–  Певно, дуж­ча, при­най­мні бу­ла дуж­ча до цього ча­су, - обізва­лась Лад­ковська.

До ха­ти сла­бої мо­ло­диці бу­ло не ду­же близько. Пе­ребігли півсе­ла. Шлях пішов ви­го­ном, а далі яки­мись мо­ча­ра­ми, а за мо­ча­ра­ми пе­рес­ко­чи­ли місток на здвижі, де слизіла течія в баг­но­вищі. Па­рафія Лад­ковсько­го на да­ле­ко­му кут­ку Злодієвці бу­ла ніби на од­шибі, за містеч­ком. Лад­ковська спи­ни­ла коні ко­ло однієї ха­ти. Обоє позс­ка­ку­ва­ли з по­во­зоч­ки й зай­шли в ха­ту. Мо­ло­ди­ця дав­но бу­ла вже вагітна, і в неї нас­та­ва­ло ро­ди­во. Ула­се­вич ог­лядів не­ду­жу й ска­зав, що нічо­го не­без­печ­но­го не­ма, що ро­ди­во час­не й нас­та­не не­за­ба­ром і, пев­но, обійдеться га­разд і без йо­го по­мочі.

Ладковська вий­шла, знов сіла на по­возці попліч в док­то­ром і по­ка­та­ла на­зад тим са­мим шля­хом. Мо­ло­дий док­тор знов примітив, що во­на ніби зу­мис­не ту­литься та гор­неться до йо­го й заг­ля­дає йо­му в очі.

«Чи во­на ізде са­ма й по­га­няє коні по-сільській, як роб­лять на се­лах мо­ло­диці, чи, мо­же, підроб­люється під по­ве­денцію між де­яки­ми міськи­ми паніями, що ча­сом чва­няться, їздя­чи по ву­ли­цях без по­го­ничів?
– ду­мав док­тор.
– Щось во­но ски­дається

на ос­таннє! Це якась сього­час­на но­восвітська ма­туш­ка або хо­че вда­вать з се­бе лібе­рал­ку».

Ладковська хвиська­ла батіжком по ко­нях і бадьори­лась, сіпа­ючи за віжки.

–  Ви зро­би­ли ве­ли­ку по­мил­ку, що за­би­лись на служ­бу в та­ку глу­ши­ну. Я, був­ши на ва­шо­му місці, зро­ду-звіку не виїха­ла б з міста. За­нидієте та за­чеврієте ви оту­теч­ки, - по­ча­ла Лад­ковська, зир­нув­ши ско­са на пе­ле­ха­тий вус, що тро­хи не чер­кав­ся об фіалки та ряст на її ка­пе­люші.

–  Тaк, бач­те, тра­пи­лось. Нам труд­но в місті на­пи­тать служ­бу при ла­за­ре­тах чи будлі-деінде, щоб за щось за­че­питься, як то ка­жуть. А тут я вся­дусь на місці та й сидіти­му спокійненько. Нудьга ме­не не ля­кає нітрош­ки, бо я на­ва­живсь нес­ти світло в цю тем­ря­ву як­мо­га більше. Це бу­де для ме­не й діло, і роз­ва­га, і, мо­же, хоч пот­ро­ху справ­дяться ті наші мрії й гад­ки, котрі в нас бу­ли ще в універ­си­теті вкупі з то­ва­ри­ша­ми.

–  Як я бу­ла в єпархіально­му учи­лищі в Києві, то й між на­ми час­то бу­ла роз­мо­ва про уся­кові сього­часні прин­ци­пи. Але, знаєте, в цій глу­шині ча­сом не­ма з ким навіть по­ба­ла­кать га­разд за щось кра­ще й ви­ще. Ту­теч­ки ча­сом півро­ку не ба­чиш людсько­го ли­ця, - го­во­ри­ла Лад­ковська, ньока­ючи вря­ди-го­ди на коні.
– Клопіт по ха­зяй­ст­ву та пик­лю­ван­ня дітьми - ото уся моя й пра­ця й роз­ва­га. Не­ма з ким путнім сло­вом пе­ре­ки­ну­тись. Оце баг­но якось вси­сає те­бе не­доб­рохіть сли­ве з го­ло­вою, хоч і сам то­го якось не примічаєш.

–  А я й тут знай­ду собі роз­ва­гу й пра­цю, опріч моєї ро­бо­ти. Ми маємо на думці роз­пов­сю­дю­вать се­ред цієї глу­ши­ни просвітність то кни­жеч­ка­ми, то роз­мо­вою, жи­вим сло­вом. Шко­да тільки, що ми не зна­хо­ди­мо собі пев­них та надійних по­ма­гачів. Тут при шко­лах чи­та­лень сли­ве не­ма, а ко­ли во­ни де й є, то в їх ва­ляється кільки кни­же­чок або ні до чо­го не­го­ден­них, або пи­са­них мо­вою цер­ков­ною та ве­ли­ко­руською, ма­ло зро­зумілою або над­то вче­ною й зовсім-та­ки не зро­зумілою для се­лян.

–  От і я ста­ну вам до по­мочі, бо маю по­тяг до цієї спра­ви. А хто по­тя­гується до чо­гось ви­що­го й ідей­но­го, то до­кон­че прис­та­не до ва­шої спілки. Мо­же, здійсняться й наші давні шко­лярські мрії та гад­ки… як і ваші, - ска­за­ла Лад­ковська.

–  От я й ра­дий, що нат­ра­пив в глу­шині на жи­ву лю­ди­ну, що лад­на ста­ти до культур­ної праці вкупі зо мною, - ска­зав Ула­се­вич.
– От і маємо ще од­но­го спільця на­шо­го то­ва­рист­ва. Спа­сибі вам за спо­чу­ван­ня до на­шої спра­ви.

Ладковська так за­ба­ла­ка­лась та ви­со­ко по­нес­лась з своїми мріями, що баскі мо­лоді коні збігли на окіп. По­во­зоч­ка пе­рех­ня­би­лась і тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась. Ко­ни­ки бу­ли сво­го хо­ву, бо отець Яків ко­хавсь у ко­нях, мав свій пастівник на чи­ма­лих лу­ках і роз­во­див коні на про­даж. Лад­ковська смик­ну­ла віжки й лед­ве-лед­ве нап­ра­ви­ла коні на шлях, що й пот­ра­пи­ла в баг­нисті ба­каї. Баг­но зах­лю­па­лось. Гря­зю­ка бриз­ну­ла, об­ля­па­ла док­то­рові що­ку й сіла го­роб­цем на фіалки та ряст на го­лові в Лад­ковської.