Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Отець Яків мовч­ки за­чи­нив вікно, мовч­ки й вий­шов з кімна­ти, чов­га­ючи по підлозі па­тин­ка­ми.

Через три тижні вве­чері вчи­тель зай­шов до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча на чай. Во­ни в роз­мові зга­да­ли за Лад­ковську: якось так до сло­ва прий­шло­ся.

–  Скажіть, будьте лас­каві, що во­но за лю­ди­на ота Лад­ковська? Не­на­че й гар­но й че­пур­но уб­ра­на, але ду­же вже не­че­пур­но зад­ри­па­на, ніби якась хвой­да. І книж­ку в ме­не за­бу­ла, і свою хус­точ­ку. А як го­во­ре, то не­на­че до ла­ду й ро­зум­но го­во­ре. Ця Лад­ковська ніби й ро­зум­на лю­ди­на й не без сього­час­них гу­ман­них пог­лядів та пе­ресвідченнів, але я примітив, що во­на на­лаз­ли­ва, навіть тро­хи на­хаб­на…

–  Та во­на то го­во­ре доб­ре. Про це не­ма що й ка­зать. Го­во­ре, мов шов­ком гап­тує. Але тільки в неї й вар­тості,

що вміє ба­ла­кать та базіка­ти. Во­на го­во­ри­ти­ме вам і за пе­да­гогію, бо за­че­пи­лась в школі за пе­да­гогію, ба­ла­ка­ти­ме й за шко­ли, й за во­лосні спра­ви, і навіть за цер­ковні діла. Во­на лізе в шко­лу, лізе й у церк­ву і навіть дає нап­ра­ву чо­ловікові в цих ділах. Але як­би її пус­тить в шко­лу, то во­на там нічогісінько пу­тя­що­го не ро­би­ла б. Подз­во­ни­ла б тро­хи язи­ком та й пішла б по сад­ку ви­гу­ку­вать то сільських пісень, то мод­них міських ро­мансів, як та дівчи­на в пісні, що співає: «Я нічо­го не ро­би­ла, тільки по са­доч­ку хо­ди­ла»… Во­на скрізь ти­че но­са, в усякі діла ми­кається, але нічо­го не ро­бе. А в своїй ха­зяй­ській справі то чо­мусь не ду­же-то вми­кується. Са­ма ніко­ли не хо­де ніку­ди з клю­ча­ми ні в ко­мо­ру, ні в льох, бо лінивст­во в неї ве­ли­ке. Че­рез це во­на раз у раз до­ру­чає ключі най­мич­кам, бо йме їм віри й у всьому здається на їх. А най­мич­ки пос­те­рег­ли її но­ро­ви та кра­дуть мас­ло, са­ло, бо­рош­но й пе­ре­во­дять уся­кий по­жи­вок, де тільки запірвуть. Раз вик­ра­ли з комірчи­ни навіть м'ясо й здо­ро­ву ри­би­ну, а оце за зи­му по­ви­но­си­ли з льоху при­по­ла­ми тро­хи не всю кар­топ­лю. А Лад­ковська нічо­го не дог­ля­дає, тільки базікає про ви­сокі речі та ба­вить се­бе фран­цузьки­ми ро­ман­тич­ни­ми ро­ма­на­ми.

–  Ото по­ми­лив­ся б! А я був ра­дий, що тут в глу­шині тра­пи­лась та­ка гар­на й ро­зум­на лю­ди­на, і га­дав, що во­на прис­та­не до на­шої просвітньої спілки. Ото був би вше­ле­павсь!
– го­во­рив док­тор, і йо­го очі не­на­че пой­ня­лись смут­ком та жур­бою.

–  Вона лад­на й прис­тать до ва­шої спілки, але з іншої при­чи­ни… Як бу­ло приїде в шко­лу не­жо­на­тий вчи­тель, то во­на так і при­лип­не до йо­го: зап­ро­шує до се­бе, дає йо­му обід, хар­чує йо­го, панькається ко­ло йо­го. А потім по­чи­нає за­ли­ця­тись, пи­ше до йо­го лис­ти, за­хо­де до йо­го вве­чері на чай, щоб по­ба­ла­кать, а ко­ли не за­хо­де до йо­го в ха­ту, то ни­кає попід ха­тою та заг­ля­дає в вікна. Од­но­му вчи­те­леві так ос­то­гид­ла її на­лаз­ливість та нас­тир­ливість, що він му­сив пе­рей­ти в дру­гу шко­лу при му­ро­ваній церкві. Пи­ше до йо­го лис­ти, що її гри­зе нудьга, що во­на не дасть собі ра­ди ні в чо­му, і всо­вує в по­зи­чені в йо­го кни­жеч­ки оту нісенітни­цю. Це, бач­те, оті єпархіалки ви­но­сять та­кий ро­ман­тизм з сво­го інсти­ту­ту, де їх дер­жать вза­перті за за­су­вом цілі ро­ки, де во­ни з нудьги да­ють во­лю своїм мріям і тільки жи­вуть ни­ми. Сте­режіться її! А її чо­ловік ду­же по­ряд­ний і ро­зум­ний; він і справді мо­же стать на підмо­гу й пос­лу­гу вам в справі, що сто­сується до просвіти на­ро­ду.

Йезабаром зай­шов на чай і Ни­кон Куч­ма. Ула­се­вич на­мо­вив Ни­ко­на, щоб він зби­рав до се­бе па­рубків та уся­ких лю­дей на свят­ках, чи­тав їм ук­раїнські книж­ки й за­охо­чу­вав їх са­мих до чи­тан­ня. Роз­мо­ва пішла про те, щоб впо­ряд­ку­вать розп­ро­ду­ван­ня де­ше­вих кни­же­чок поміж се­ля­на­ми. Ни­кон дав обіцян­ку взя­тись за цю спра­ву.

Саме в той час за­гур­котів візок у дворі. Яків Ки­ри­ко­вич по­ди­вив­ся в од­чи­не­не вікно й по­ба­чив гар­ненькі ситі коні. По­га­няв їх хлоп­чик, уб­ра­ний в ря­беньку че­мер­ку й підпе­ре­за­ний ши­ро­ким одеським чер­во­ним по­ясом з дов­ги­ми то­роч­ка­ми. На шта­нях чер­воніли дві по­дов­жасті смуж­ки. Ула­се­вич при­га­дав, що дос­то­ту так вби­ра­ють своїх по­го­ничів і ко­зачків дідичі-ка­то­ли­ки в Київщині, і до­ми­ти­ку­вавсь, чиї то бу­ли коні. Лад­ковська бу­ла ро­дом з се­ла Київської гу­бернії і вби­ра­ла для ши­ку й сво­го по­го­ни­ча на зра­зець київських польських дідичів, своїх пе­реднішнх сусідів.

Хлопчик зско­чив з ко­зел і в вікно по­дав док­то­рові лис­та. В листі Лад­ковська про­си­ла док­то­ра приїхать та­ки за­раз й ог­лядіть мен­шо­го син­ка, що за­не­ду­жав не­на­че на про­пас­ни­цю, а мо­же, й горів на кір.

Уласевич, поп­ро­сив­ши ви­ба­чен­ня в гос­тя, за­раз сів на по­воз­ку й мерщій по­ка­тав

до оселі от­ця Лад­ковсько­го.

Отець Яків, ще мо­ло­дий, не­ви­со­кий на зріст і тро­хи при­сад­ку­ва­тий, вибіг на­зустріч до док­то­ра на ґанок, ве­се­ленько привітав­ся з ним і поп­ро­сив всту­пить до світлиці. В світли­цю за­раз увійшла На­деж­да Мокіївна в ясній ря­бенькій сукні з вик­лад­час­тим коміром, не­на­че на­ла­го­ди­лась їха­ти ку­дись в гості. Во­на шви­денько вий­шла, ніби ви­ли­ну­ла з две­рей, по­да­ла док­то­рові обидві ру­ки, ще й доб­ре потіпа­ла йо­го ру­ки, стис­нув­ши їх з усієї си­ли.

–  Спасибі вам, що ви не за­га­ялись, - ска­за­ла Лад­ковська з ле­геньким осміхом на ро­же­вих пов­них товс­теньких ус­тах, з-під кот­рих блис­ну­ли ши­рокі зу­би.
– Ось я за­раз при­че­пу­рю сво­го син­ка. Сідай­те, будьте лас­каві!
– поп­ро­си­ла ха­зяй­ка гос­тя й од­су­ну­ла тро­хи крісло од сто­ла, а са­ма хап­ком на­че шуг­ну­ла в двері й зник­ла.

Яків Ки­ри­ковнч сів на кріслі й оки­нув оком не­ве­лич­ку світли­цю з ни­зенькою сте­лею з сво­ло­ка­ми. Світли­ця бу­ла обс­тав­ле­на гар­ненько, але з пре­тензіями. В кут­ках на ко­син­чи­ках ма­нячіли скляні цяцькові ваз­ки з па­пе­ро­ви­ми й крам­ни­ми квітка­ми, котрі вже дав­но збляк­ли, поп­ри­па­да­ли по­ро­хом і бу­ли схожі на сухі бу­дя­ки. Скрізь по вікнах і долі ко­ло вікон стриміли по­жовклі й дав­но не по­ли­вані ва­зо­ни. Лад­ковська час­то за­бу­ва­ла за їх і не по­ли­ва­ла по тиж­ню, хіба вже най­мич­ка або нянька, ба­га­то більше кмітли­ва за ха­зяй­ку, з ми­ло­сер­дя ря­ту­ва­ла ва­зо­ни од наг­лої смерті.

О. Лад­ковський роз­го­во­рив­ся в док­то­ром про своє жит­тя й по­дав йо­му папіро­си та сірни­ки. Не­за­ба­ром знов ви­ли­ну­ла Лад­ковська, гла­денько при­че­са­на, але в неї на по­ти­лиці й те­пер, як і завж­ди, теліпа­лись ніби па­чо­си або одіржи­ни. Во­на й не че­пу­ри­ла в кімнаті ди­ти­ни, а по­хап­цем че­пу­ри­лась са­ма пе­ред дзер­ка­лом. З кімна­ти вий­шла нянька, ду­же гар­на дівчи­на, чор­ня­ва та тон­ка ста­ном, з чер­во­ною шов­ко­вою стрічкою на го­лові, з чер­во­ним бан­том, при­ту­ле­ним на чо­ло­поч­ку на го­лові тро­хи якось хи­мер­но, не по-сільській. Док­тор і о. Яків пішли в по­коїк, де ле­жав на ліжку хлоп­чик. Вікно бу­ло зу­мис­не зас­ло­не­не товс­тою вов­ня­ною хуст­кою. На столі навіщось горіла лам­па, зас­ло­не­на здо­ро­вецьким ро­же­вим аба­жу­ром. Світло од цієї лам­пи в тем­но­му по­коїку бу­ло ро­же­ве, мрійне. Лад­ковська сто­яла, уся об­ли­та ро­же­вим світом. Во­на ніби посвіжіша­ла й пок­ра­ща­ла при то­му світі. Але док­то­рові за цей мрійний світ бу­ло бай­дужісінько. Він хап­ком од­че­пив хуст­ку з вікна. Лад­ковська опи­ни­лась в різко­му ден­но­му сяйні. Док­тор пильно ог­лядів сла­бо­го хлоп­чи­ка, ог­лядів тро­хи наб­ряклі що­ки й тро­хи заснічені зо­ло­тушні очі од жа­ру.

–  Певно, го­рить на кір, але ще не час од­га­дать, ку­ди по­вер­не те горіння. По­ба­чи­мо потім зго­дом. Слабість ще не ви­яви­лась га­разд, - ска­зав док­тор, присівши ко­ло сто­лу й чер­ка­ючи на лис­точ­ку за якесь лікарст­во на ліки не­дужій ди­тині.

О. Яків зап­ро­сив док­то­ра до сто­ло­вої кімна­ти, де на столі па­ру­вав са­мо­вар. Посіда­ли за стіл і роз­ба­ла­ка­лись. Лад­ковська на­ли­ва­ла чай, а очей не зво­ди­ла з гар­но­го док­то­ра. Со­лод­кий осміх не зни­кав з її уст ні на хви­лин­ку.

–  Спасибі вам за ук­раїнську книж­ку, що по­зи­чи­ли На­дежді Мокіївні, - дя­ку­вав ба­тюш­ка.
– Це вже по­ча­ли ви­хо­дить нові книж­ки. Ми, ще був­ши в семінарії, за­люб­ки чи­та­ли де­які книж­ки, що трап­ля­лось нам ви­пад­ком десь до­бу­ти. От та­ких кни­жок ко­неч­но потрібно для на­ших тем­них сіл! Але як на­род­на літе­ра­ту­ра, зви­чай­но, чер­пає зміст з ши­ро­ко­го за­гально­го письменст­ва, то зад­ля нас до­кон­че потрібна й ши­ро­ка ук­раїнська літе­ра­ту­ра, - го­во­рив о. Яків.

–  Ви не­на­че чи­таєте в ме­не в го­лові мої власні дум­ки та гад­ки, - обізвавсь Ула­се­вич, ко­ло­тя­чи чай ло­жеч­кою.

–  Та й мої, - до­да­ла На­деж­да Мокіївна.
– Чо­му б пак і нам не роз­вес­ти ши­ро­ко­го письменст­ва? Хіба ж ми не лю­де, чи що?
– ле­пе­та­ла На­деж­да Мокіївна.

Уласевич по­чу­тив, що на йо­го но­гу нас­ту­пи­ла но­га, але не в чо­боті, а в че­ре­ви­ку, бо бу­ла м'якісінька. Йо­му зда­лось, що На­деж­да Мокіївна, мо­же, не­на­ро­ком, по­ра­ючись ко­ло по­су­ду та ха­па­ючись, торк­ну­лась об йо­го но­гу.