Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Оце як я за­ба­ла­ка­лась і ста­ла та­ка нев­важ­ли­ва, що тро­хи вас не пе­ре­ки­ну­ла, та ще й у баг­нис­то­му місці, - ска­за­ла Лад­ковська.

Завезла во­на па­ни­ча до квар­ти­ри на подвір'я, а са­ма по­вер­ну­ла коні на­зад і по­ка­та­ла до­до­му.

Надежда Мокіївна Лад­ковська вик­ра­лась з до­му до док­то­ра са­ме в той час, як па­нот­ця пок­ли­ка­ли на по­хо­рон, бо па­но­тець її не пус­тив би.

Ладковська, виїжджа­ючи крадько­ма з гос­по­ди, по­тай од сво­го па­нот­ця, спох­ва­ту за­бу­ла по­ки­нуть до­ма ключі од ша­фи й за­вез­ла їх в ки­шені. Па­но­тець вер­нув­ся з по­хо­ро­ну. Най­мич­ка по­да­ла на стіл са­мо­вар. Ки­ну­лись за клю­ча­ми, па­ри­ли пар­ка, а ключів нігде не знай­шли, і ма­туш­ка десь зник­ла. В шафі був замк­ну­тий чай, са­хар і по­суд. Са­мо­вар кле­котів, па­ру­вав, до­ки й не по­гас. Вже по­ночіло. Ко­ро­ви вер­ну­лись

з по­ля, рев­ли за те­ля­та­ми. По­ло­ва й дерть бу­ли по­за­ми­кані: ні з чо­го бу­ло зро­бить обмішку для корів. Най­мичці вже час бу­ло ва­рить ве­че­рю, а ко­мо­ра бу­ла замк­ну­та.

Вже над­ворі сли­ве по­ночіло, як Лад­ковська приїха­ла.

–  Куди це ти їзди­ла?
– спи­тав в жінки отець Яків.

–  Та оце во­зи­ла док­то­ра до Насті. Прибігла до ме­не її ма­ти за по­ра­дою. Нас­тя ду­же зас­лаб­ла. А я по­ки при­вез­ла док­то­ра та по­ки од­вез­ла, то чи­ма­ло ча­су за­га­яла. Ой як же я за­ба­ри­лась!
– ка­за­ла ма­туш­ка, од­ми­ка­ючи ша­фу, не роз­дяг­нув­шись і зо­па­лу ніби ки­да­ючи на стіл чай­ни­цю, са­ха­ри­ни­цю й уся­кий по­суд.

Вона по­хап­цем ски­ну­ла ка­пе­люш і пальто й по­че­пи­ла на кілоч­ку в сто­ловій, де во­ни ча­сом висіли не схо­вані по три дні й при­па­да­ли по­ро­хом сли­ве на па­лець. Во­на не ша­ну­ва­ла одежі й, роз­дя­га­ючись, ки­да­ла її, де трап­ля­лось, і кільки день не хо­ва­ла її в ша­фу, бо… за­бу­ва­лась.

–  Хіба ж не мож­на бу­ло самій старій ма­тері побігти до док­то­ра? Тре­ба бу­ло до­кон­че тобі їха­ти та га­ять час. І в по­ко­ях без­лад­дя, і ко­ро­ви сто­ять не­доєні, і коні об­ро­ку це їли й досі, і ве­че­ря не го­тується, бо й ко­мо­ра й по­лов­ник з по­ло­вою для корів - усе по­за­ми­ка­не, - мим­рив отець Яків сти­ха. Але він не насмілив­ся до­ко­рять жінці. Він вже дізнав­ся з досвіду, що жінка бу­ла оп­риш­ку­ва­та та на­ту­рис­та, бу­ла лад­на збить бу­чу лай­кою, кри­ком та га­ла­сом і, врешті, вміла якось вик­ру­титься та одб­ре­хаться.

–  Мені ста­ло шко­да Насті. Тре­ба ж вва­жать не тільки на се­бе, але й на ту без­щас­ну бідно­ту, - обізва­лась Лад­ковська.

–  Звідкіль це на те­бе най­шла та­ка охо­та до доб­родіяння?
– сти­ха обізвавсь о. Яків.

–  З доб­ро­го сер­ця, а не так собі, з доб­ро­го ди­ва!
– од­повіла жінка, бряз­ка­ючи клю­ча­ми.

–  Треба ва­жать і на людський по­говір. Ад­же ж за твої одвіди­ни мо­ло­до­го док­то­ра піде скрізь чут­ка, піде по­го­лос­ка!

–  Нехай іде! Там-то мені кло­по­ту. Я лад­на нап­лю­вать на той по­гозір, бо я ви­ще од то­го. Я вольна лю­ди­на і маю пра­во вво­ля­ти свою во­лю.

Отець Яків вже знав з досвіду, що за цим за­раз поч­неться крик та ре­пе­ту­ван­ня, що во­на зас­ту­кає щи­ко­лот­ка­ми об стіл, по­чер­воніє од злості, як упир. Він за­мовк і тільки важ­ко зітхнув, бо вже дізнавсь, що На­деж­да Мокіївна вий­шла за йо­го заміж без щи­ро­го ко­хан­ня, і дав­но пос­теріг, що її сер­це лип­не до па­ничів, як бджо­ла до ме­ду.

Надежда Мокіївна бу­ла тро­хи чуд­на на вда­чу: не лю­би­ла нігде бу­вать у гос­тях, не ма­ла близьких при­ятельок, ні з ким щи­ро не при­яте­лю­ва­ла й якось дер­жа­лась ос­то­ронь од усіх сусід. Во­на і в се­бе не лю­би­ла прий­мать гос­тей, віта­ла їх з не­охо­тою, бу­ла навіть неп­ривітна до них. Сусіди приміча­ли це пот­ро­ху й од­кас­ну­лись од неї од­ра­зу. Тільки й лю­би­ла во­на їздить в гості до тих сусід, де бу­ли па­ничі, прий­ма­ла в се­бе до­ма тільки па­ничів, як во­ни ча­сом приїжджа­ли до от­ця Яко­ва. Ко­ли вчи­тель трап­ляв­ся гар­ний або в хорі з'являвсь гар­ний па­ру­бок півчий, во­на тоді хо­ди­ла в шко­лу на співки, буцім би­то зад­ля то­го, щоб до­по­мог­ти вчи­те­леві гар­но справ­лять півчу. Але як тільки той гар­ний півчий ви­хо­див з хо­ру, те пад­ку­ван­ня до співів од­ра­зу зни­ка­ло в неї, і во­на пе­рес­та­ва­ла хо­дить на співки. Усіх гар­них чо­ловіків, усіх кра­сунь мо­ло­диць на селі во­на зна­ла, скрізь ло­ви­ла з жа­до­бою кра­су очей та брів і ми­лу­ва­лась ни­ми. До кож­но­го па­ни­ча во­на за­ли­ця­лась, хоч би він був і не ду­же гар­ний. В од­но­го їй при­па­да­ли до впо­до­би гарні ви­разні очі, в дру­го­го чу­дові ву­са, в то­го чер­воні ус­та. Але ко­хан­ня й завсідне за­ли­цян­ня до па­ничів в неї бу­ло ро­ман­тич­не й ніко­ли не за­хо­ди­ло да­ле­ко: во­но ски­да­лось на відо­ме інсти­тутське «оббо­жу­ван­ня».

О. Яків пос­теріг її но­ро­ви, пос­теріг її ро­ман­тичність і му­сив за­не­ха­ять її за­ли­цян­ня.

Тим ча­сом Яків Ки­ри­ко­вич, вер­нув­шись до­до­му, по­чав роз­дя­гаться й зир­нув не­на­ро­ком на стіл. На столі біліла нас­тов­бур­че­на

хус­точ­ка Лад­ковськоі, а під хус­точ­кою ле­жа­ла та ук­раїнська книж­ка, кот­ру во­на по­зи­чи­ла в йо­го.

«От і за­бу­лась взять і кни­жеч­ку й хус­точ­ку, надісь, спох­ва­ту. Пев­но, вда­лась над­то вже спішна на вда­чу, або… мо­же, во­на бу­ла ду­же зак­ло­по­та­на сла­бою мо­ло­ди­цею. Пев­но, має ду­же доб­ре й по­чут­ли­ве сер­це», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич, по­ра­ючись ко­ло сто­лу та при­би­ра­ючи по­суд.

Гукнувши в вікно на па­руб­ча­ка най­мит­чу­ка, він од­дав йо­му кни­жеч­ку й хус­точ­ку й звелів за­раз од­нес­ти до Лад­ковської, а сам засвітив світло й при­мос­тивсь на ліжку на спо­чи­нок. Не­давні події не­са­мохіть ви­ник­ли в йо­го уяві. Пе­ред ним не­на­че ма­нячіли й Лад­ковська, і не­ду­жа мо­ло­ди­ця в убогій ха­тині на по­лу, прик­ри­та ряд­ни­ною. Різкий го­лос Лад­ковської все вчу­вав­ся, ніби лу­нав десь не­да­леч­ко од йо­го. Він не­на­че по­чу­вав її м'яке пле­че, що ніби все чер­ка­лось об йо­го. Але ця згад­ка бу­ла йо­му не ду­же приємна. Лад­конська не на­ди­ла йо­го ні кра­сою, ні своєю на­уко­вою роз­мо­вою.

Він сів за стіл до­пи­су­ва­ти роз­по­ча­ту лікарську кни­жеч­ку для на­ро­ду.

Наймитчук приніс до о. Яко­ва кни­жеч­ку й хус­точ­ку і пе­ре­дав че­рез най­мич­ку в гор­ниці. О. Яків узяв і одніс жінці.

–  Ти за­гу­би­ла хус­точ­ку. Це вже де­ся­та за­губ­ле­на хус­точ­ка од різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш, не­на­че ци­бу­лю на грядц, - про­мо­вив о. Яків з осміхом.

–  Це ж я спох­ва­ту за­бу­ла в док­то­ра по­зи­че­ну книж­ку. Та­ка вже я вда­лась то­роп­ле­на та спішна, - ска­за­ла Лад­ковська, ук­ла­да­ючи мен­шо­го хлоп­ця в ко­лис­ку, що сто­яла про­ти її ліжка.

Незабаром во­на, не роз­дя­га­ючись, ляг­ла в постіль, пос­та­ви­ла світло на сто­ли­ку, од­чи­ни­ла вікно в са­док, взя­ла по­зи­че­ну книж­ку, роз­гор­ну­ла й по­ча­ла чи­та­ти. В по­ко­ях сти­ши­лось: ніхто нігде вже не веш­тав­ся й не во­ру­шивсь. Най­мич­ки вже не тур­бу­ва­ли її. В домі ста­ло ти­хо - анічи­чирк! Лад­ковська, вис­пав­шись всмак вдень по обіді, лю­би­ла дов­го чи­тать вже ля­го­ма, ко­ли вся осе­ля ніби за­ми­ра­ла і навіть со­ба­ки над­ворі не гав­ка­ли.

Вона дов­генько сліпа­ла очи­ма, але зміст ук­раїнської книж­ки не при­па­дав до нап­ра­ви її душі, до нап­ра­ви її ду­мок. Сільські дя­ди­ни та усякі тітки не ціка­ви­ли її ані криш­ки в той час. Гар­ний док­тор своїми блис­ку­чи­ми й тро­хи смут­ни­ми очи­ма все не­на­че вертівся пе­ред її очи­ма. Пе­ред нею все ніби ма­нячіли йо­го очі, ви­сокі рівні бро­ви, ми­готіли пишні, ніби шов­кові пе­ле­хаті ву­са. Во­на ки­ну­ла книж­ку, вста­ла, на­ла­па­ла па столі ро­ма­ни, заб­рані з чи­тальні військо­во­го клу­бу в повіто­во­му місті, де військо літу­ва­ло в ла­гері, і по­ча­ла пе­рег­ля­да­ти й до­би­рать собі ро­ман. Во­на тільки й жи­ла ти­ми фран­цузьки­ми ро­ма­на­ми. Але з їх най­більше при­па­да­ли їй до впо­до­би ро­ма­ни, повні уся­ких ро­ман­тич­них та страш­них при­год, ро­ма­ни Ксав'є де Мон­те­пе­на та Пон­со дю Те­рай­лля. Лад­ковська на­ла­па­ла пе­редніше по­ча­ту Мон­те­пе­но­ву «Чер­во­ну чарівни­цю», надз­ви­чай­но ди­во­виж­ну, в котрій оповіда­лось, як по­хо­ва­ний небіжчик ожив в до­мо­вині і йо­го ви­пад­ком ви­ко­пу­ють живісінько­го… Во­на чи­та­ла в той вечір з сма­ком, не­на­че пи­ла якесь до­ро­ге ви­но і не мог­ла за­га­сить га­ря­чої та пе­ку­чої жа­ги. На місці ге­роя кра­су­ня маркіза во­на все вба­ча­ла мо­ло­до­го кра­су­ня док­то­ра, а на місці кра­суні маркізи во­на ста­ви­ла се­бе. І їй все ніби уяв­ки при­вид­жу­ва­лось, що це дійсно вже діється її справ­дешній ро­ман з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, що він ма­не її ру­кою, ніби кли­че по­таєнці десь на са­моті, в яко­мусь лісі, в якійсь зе­леній пре­густій гу­ща­вині, де не­ма й жи­вої душі.

Надежда Мокіївна од усо­ло­ди та зах­ва­ту аж очі зап­лю­щи­ла. В неї в очах ніби за­веш­та­лись гарні маркізи з пе­ле­ха­ти­ми ву­са­ми. Між ни­ми май­нув один біля­вий кра­сунь, і во­на впізна­ла док­то­ра. Їй не хотілось розп­лю­щу­вать очей, щоб натішить се­бе при­над­ни­ми мріями. Але… во­на й нез­чу­лась, як од­ра­зу зас­ну­ла… Книж­ка ви­па­ла з рук і впа­ла роз­гор­ну­тою на гру­ди. Вікно сто­яло не­за­чи­не­не…

Вдосвіта отець Яків, що спав в другій кімнаті, нес­подіва­но про­ки­нув­ся од вог­кості й хо­ло­ду. Він зир­нув на двері: в жінчиній кімнаті горіло світло. Вхо­де він ту­ди, а жінка аж хро­пе, не роз­дяг­ну­та. Світло го­рить. Вікно од­чи­не­не. В вікно по­ди­хає вранішній різкий хо­лод. Ди­ти­на в ко­лисці ле­жить розк­ри­та. Він сіпнув жінку за ру­ку. Жінка аж ки­ну­лась і про­ки­ну­лась.