Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Що ж, я тобі вірю: тепер, коли ти маєш його, ти вже не обміняєш його на іншого; однак, з іншого боку, ти б охоче обміняла деякі з його якостей на ті, що у кращих чоловіків.
– Декотрими своїми рисами я теж обмінялася б із іншими жінками, бо ні він, ні я не є досконалими, і я хочу, щоб він змінився, так само щиро, як і сама прагну змінитися. А він таки зміниться на краще, хіба ти так не вважаєш, Гелено? Йому ж лише двадцять шість.
– Можливо… – зітхнула я.
– Він зміниться, він ЗМІНИТЬСЯ! – повторила вона.
– Вибач мені цей песимізм, я не хотіла б позбавляти тебе надії,
– І все ж таки ти не втратила надії, що містер Гантингтон зміниться?
– Не втратила, бо схоже на те, що надія припиняється лише разом із життям. Невже він гірший, ніж містер Гатерслі?
– Як хочеш знати мою думку, то я вважаю, що їх взагалі не можна порівнювати. Але ти не повинна ображатися, Гелено, бо ти ж знаєш, що я завжди кажу, що думаю, і ти можеш робити те ж саме.
– Я не ображена, люба; і моя думка така, коли їх порівняти, то різниця була б на користь Гатерслі.
Мілісент зрозуміла, чого коштувало мені це зізнання, і, піддавшись дитячому імпульсові, висловила своє співчуття, поцілувавши раптово мене в щоку, а потім швидко відвернулася, взяла донечку на руки й заховала обличчя в її сукні. Дивно, що ми так часто оплакуємо чуже горе, а заради свого й сльози не проллємо! В її серці й так не бракувало власних печалей, тож і я заплакала разом із нею, хоч не плакала вже багато тижнів.
Це сталося похмурого дощового дня; чоловіки грали в більярд, а Мілісент і я були з маленькими Артуром та Геленою у бібліотеці. Проте ми не пробули у такій ізоляції і двох годин, як увійшов містер Гатерслі, приваблений, гадаю, голосом своєї дитини, який почув, перетинаючи залу, бо просто обожнював її, як і вона його.
Від нього тхнуло стайнею, бо він ще зранку пішов до коней, яких дуже любив. Для моєї маленької тезки це не мало ніякого значення; щойно у дверях забовваніла кремезна постать її батька, як вона пронизливо завищала від захвату і, покинувши матір, побігла до нього, розмахуючи руками, а потім обхопила його коліно, відкинула назад голову і засміялася. Він із усмішкою глянув на те личко, що випромінювало невинну втіху, на та м’які лляні кіски, на любі блакитні оченята. Невже йому не спало на думку, що він не гідний такого скарбу? Боюсь, нічого подібного й подумати він не міг. Він підхопив її на руки й вони почали гратися, причому було важко сказати, хто кричав і сміявся голосніше – батько чи дочка. Зрештою, забава скінчилася тим, що дитина заплакала, а незграба-татусь вручив доньку матусі й звелів заспокоїти її. Дитина зручно вмостилась у неї на руках і враз припинила свій плач, а невдовзі заснула.
Тим часом пан Гатерслі підступив до коминка і, затуливши його від нас здоровезною своєю постаттю, став, узявшись руками в боки і оглядаючи все довкола з таким виглядом, ніби маєток був його власністю.
– Ото вже кепська погода! – сказав він. – Гадаю, ніякого полювання сьогодні не буде. – Потім почав насвистувати кілька тактів хвацької пісеньки, відтак урвав її і провадив далі: – Кажу вам, місіс Гантингтон, ваш чоловік має прекрасну стайню! не велику, та добру Я трохи оглянув її сьогодні зранку; і, слово честі, Чорний Бос, і Сірий
– Сподіваюся, ви справді так думаєте, містере Гатерслі.
– О так! Але рано чи пізно це все одно станеться… Що ви тут робите удвох? Між іншим, де леді Лоубаре?
– У більярдній.
– Що за розкішна жінка! – вигукнув він, втупивши очі в свою дружину, що аж на лиці змінилася. – Яка фігура; а що за прекрасні чорні очі; і який прекрасний дух; а стиль мовлення який! Я просто обожнюю її! Але не зважай, Мілісент: я б ніколи не одружився із нею, навіть якби вона мала королівство у посаг! От тобі й маєш! чому це ти така надута? Ти мені не віриш?
– Чому ж, я тобі вірю, – прошепотіла вона із наполовину сумною, наполовину сердитою покорою.
– Добре, то чому ти така зла? Ходи сюди, Міллі, й скажи мені, чим це тебе не задовольняють мої запевнення.
Вона підійшла, поглянула йому в обличчя і м’яко сказала:
– І що це означає, Ральфе? А означає воно те, що дружина потрібна тобі лише для того, щоб підтримувати лад у твоєму домі й народжувати дітей. Я не гніваюся, просто мені шкода, бо ти не кохаєш мене. І тут нічим не зарадиш!
– Цілком справедливо; але хто тобі сказав, що не кохаю? Хіба я казав, що кохаю Анабеллу?
– Ти сказав, що обожнюєш її.
– Так і є, але обожнювання – не кохання. Я обожнюю Анабеллу, але не кохаю її; і я кохаю тебе, Мілісент, але не обожнюю, – щоб засвідчити свою прихильність, він узяв її за коси і безжально почав їх сіпати.
– Ти кажеш правду, Ральфе? – прошепотіла вона зі слабкою усмішкою, поклавши долоню йому на руку на знак того, що їй боляче від того сіпання.
– Можеш не сумніватися, – відповів він. – Щоправда, часом ти страшенно мені надокучаєш.
– Я тобі надокучаю! – скрикнула вона з дуже природним подивом.
– Так, своєю надмірною добротою. Коли хлопчина цілий день їсть родзинки і цукерки-льодяники, то йому неодмінно захочеться кислої цитрини. Хіба ти ніколи не бачила, який гарний пісок на морському березі, який він м’який на дотик? Але якщо бредеш десь півгодини цим м’яким, легким килимом, який на кожному кроці піддається тобі, то це тобі набридає, і ти вельми зрадієш, натрапивши на добрячу, міцну каменюку, що не піддається тобі, хоч як тупай по ній ногою.
– Я знаю, що ти маєш на увазі, Ральфе, – сказала вона, нервово граючись зі своїм ланцюжком від годинника і малюючи носаком свого черевичка якусь фігуру на килимі, – я знаю, що ти маєш на увазі: але я гадала, тобі завжди подобалося, коли тобі поступаються, тож я не можу змінитися.
– Мені справді воно подобається, – відповів він, притягуючи її до себе за коси. – Не звертай уваги на те, що я кажу, Міллі. У чоловіка має бути щось, про що можна побурчати; і якщо він не може поскаржитися, що дружина дошкуляє йому до смерті своєю упертістю і поганим настроєм, то він повинен нарікати хоча б на те, що вона стомлює його своєю добротою та ніжністю.