Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

– Ви надто суворі! – відказав, вклонившись і виструнчившись із гордовитим, проте ображеним виглядом.

Гатерслі розсміявся і ляснув його по плечі. Ухилившись від його руки з жестом ураженої гідності, містер Гаргрейв відійшов подалі.

– Ото вже сором, пані Гантингтон! – вигукнув Гатерслі. – Я стусонув Гаргрейва, коли був п’яний у другу ніч по нашому приїзді, а він відтоді холодно до мене ставиться, хоч я і вибачився перед ним наступного ж ранку!

– Те, як ти вибачався, – відповів Гаргрейв, – і чіткість, з якою ти

пам’ятав усю цю подію, свідчить про те, що ти був не такий і п’яний, щоб не усвідомлювати того, що робив, тож відповідаєш за свій учинок.

– Ти хотів утрутитися між мною і моєю дружиною, – пробурчав Гатерслі, – і цього досить, аби спровокувати якого завгодно чоловіка.

– То ти все це виправдовуєш? – запитав Гаргрейв, кидаючи на нього мстивий погляд

– Ні, кажу тобі, що не зробив би цього, якби не був такий збуджений; а якщо ти лютуєш на мене після всього, що я тобі сказав, то будь ти проклятий!

– Я утримався б від таких слів, принаймні у присутності дами, – зауважив містер Гаргрейв, приховуючи свій гнів під маскою відрази.

– А що я такого сказав? – поцікавився Гатерслі. – Нічого, крім щирої правди. Проклятий буде той, хто не прощатиме своєму ближньому.

– Ви повинні пробачити йому, містере Гаргрейве, якщо вже він вас просить, – сказала я.

– Ви так кажете? Тоді я пробачу! – і, всміхаючись, він ступив уперед і простягнув руку. Гатерслі вхопив її, й вони начебто помирилися.

– Ця образа, – продовжував Гаргрейв, повертаючись до мене, – тим більш прикра для мене, що її завдали у вашій присутності, а оскільки ви попрохали мене пробачити за неї, я пробачу і забуду її

– Гадаю, найкраще, що я можу зробити на знак вдячності, так це забратися звідси, – пробурмотів із широкою усмішкою Гатерслі.

І вийшов з кімнати. Це змусило мене насторожитися. Містер Гаргрейв обернувся до мене із серйозним виглядом і гаряче почав:

– Дорога місіс Гантингтон, як я прагнув і водночас боявся цієї миті! Не тривожтесь, – додав він, бо моє обличчя зашарілося з гніву, – я не збираюсь ображати вас якимись благаннями чи скаргами. Я не збираюся непокоїти вас згадкою про мої особисті почуття, а хочу сказати вам те, що ви повинні знати, те, від чого мені невимовно боляче…

– Тоді не завдавайте собі клопоту, повідомляючи це!

– Але це важливо…

– Якщо так, то я й сама почую про це, надто ж якщо це погані новини, якими ви, здається, їх вважаєте. А зараз я збираюсь відвести дітей до спальні.

– А чи не можете ви подзвонити і послати з ними когось іншого?

– Ні. Йди-но сюди, Артуре.

– Але ж ви повернетеся?

– Не чекайте на мене.

– То коли я зможу побачити вас знову?

– За ленчем, – сказала я і повела дітей до спальні.

Він щось пробурмотів, і мені вчулося слово «безсердечна».

– А це що за нісенітниця, містере Гаргрейв? – запитала я, зупинившись у дверях. – Що ви маєте на увазі?

– О, нічого,

я не планував, щоб ви почули мій монолог. Але справа в тому, місіс Гантингтон, що я хочу, аби ви приділили мені кілька хвилин вашої уваги наодинці у будь-який час і в будь-якому місці на ваш вибір. Я прошу про це не з якогось егоїстичного мотиву, тому вам не потрібно вбивати мене цим поглядом холодного і безжалісного презирства. Я знаю дуже добре ті почуття, з якими зазвичай ставляться до носіїв поганих новин, щоб не…

– Що це ще за новина така? – запитала я, нетерпляче уриваючи його. – Якщо воно важливе, то можна обійтися кількома словами.

– Кількома словами не обійдешся. Відішліть цих дітей і залишіться зі мною.

– Ні, залиште свої погані новини при собі. Я знаю, це те, про що я не хочу чути.

– Боюся, ви вгадали, та оскільки я знаю це, то вважаю своїм обов’язком повідомити вам цю новину.

– О, позбавте нас обох такої прикрості, і я зніму з вас тягар цього обов’язку. Ви запропонували розповісти; я відмовилася слухати, та й годі.

– Хай буде так: ви не почуєте цього від мене. Але якщо цей удар впаде на вас зненацька, не забудьте, що я хотів пом’якшити його!

Я пішла. Я вирішила, що його слова не повинні тривожити мене. Невже він знав щось важливе для мене? Напевне, то були якісь плітки про мого нещасного чоловіка, якими він хотів скористатися задля своїх ницих цілей.

6-е число. – Він більше не натякає на цю таємницю, а я не шкодую, що відмовилася його вислухати. Удар, яким він мені погрожував, ще не впав на мене, і я не так уже й боюся його. Я задоволена Артуром: вже понад два тижні поводиться він чемно і в його настрої та зовнішньому вигляді зайшли помітні зміни. Чи можу я сподіватися, що так воно буде й далі?

Розділ XXXIII

Сьоме число. – Так, я сподіватимуся! Сьогодні увечері я чула, як Гримзбі з Гатерслі скаржились на негостинність господаря дому. Вони не знали, що я стою біля вікна за шторою і милуюся місяцем, що сходить над верховіттями темних в’язів у глибині галявини.

– Що ж, гадаю, це остання наша гулянка у цьому будинку, – зауважив містер Гатерслі. – От тільки не чекав я, що це так

скінчиться. Гадав, наша гарненька господиня робитиме все, аби витурити нас із дому.

– То ти такого не передбачав? – зареготавши, спитав Гримзбі. – Але він знову зміниться, коли вона йому набридне. Якщо ми прибудемо сюди через рік чи два, то все буде так, як ми захочемо, от побачиш.

– Не знаю, вона не з тих жінок, від яких швидко втомлюєшся. Але хоч як там воно буде, зараз мене до біса дратує, що ми не можемо веселитися, позаяк він, бачте, хоче добре поводитися.

– Жінки, – пробурмотів Гримзбі, – то справжнє прокляття! Завжди завдають прикрощів своїми вродливими личками і брехливими язиками.