Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

– А зараз, леді Лоубаре, – продовжувала я, – покиньте мій дім. Ви маєте усвідомлювати, що ваше перебування тут занадто неприємне для мене… не через містера Гантингтона! – зауважила я, помітивши на її обличчі тінь переможної посмішки. – Як хочеш, будь собі з ним, якщо він тобі подобається, – а через те, що мені нелегко маскувати свої справжні почуття до тебе й докладати зусиль, аби підтримувати видимість ввічливості і поваги до тієї, до кого в мене немає і тіні пошани. Заради твого чоловіка, Анабелло, та навіть заради тебе самої я настійно раджу і благаю тебе негайно ж розірвати цей зв’язок і повернутися

до свого обов’язку, поки ти ще можеш…

– Так, так, звичайно, – нетерпляче сказала вона. – Та я не можу поїхати, Гелено, раніше призначеної дати нашого від’їзду. Який пристойний привід я можу вигадати для цього? Наш поспішний від’їзд неодмінно збудить підозри, а оскільки наш візит вже й так добігає кінця – лишилося трохи більше тижня – то ти ще зможеш потерпіти мою присутність! Я більше не дратуватиму тебе своєю зухвалістю.

– Якщо так, то мені більше немає чого тобі сказати.

– Ти говорила про цю справу з Гантингтоном? – запитала вона, коли я вже виходила з кімнати.

– Як ти смієш згадувати його ім’я у моїй присутності! – було моєю єдиною відповіддю.

Відтоді ми з нею не обмінялись більше жодним словом, крім звичайних формальних фраз.

Розділ XXXV

Дев’ятнадцяте число. – Побачивши, що з мого боку їй нічого боятися, леді Лоубаре стає дедалі сміливішою і зухвалішою. Вона не соромиться у моїй присутності звертатися до мого чоловіка з ніжною фамільярністю, коли поблизу більше немає нікого іншого, а особливо полюбляє виявляти свій інтерес до його здоров’я та добробуту, ніби протиставляючи свою сердечну дбайливість моїй холодній байдужості. І він винагороджує її такими усмішками

і поглядами, шепоче їй такі слова, що мимоволі кров кидається мені в обличчя – кажу «мимоволі», бо якби я ігнорувала все це, якби була глухою і сліпою до всього, що відбувається поміж ними, то Анабелла не тішилася б так своєю перемогою, а він не думав би, що я й досі кохаю його і тільки вдаю байдужність. Часом хочеться мені заохотити залицяння містера Гаргрейва, аби показати Артурові, що він помиляється в моїх почуттях, але навіть думка про це викликає в мене жах. Пробач мені, Боже, за ці гріховні думки! Замість того, щоб стати смиренною й очиститися у стражданнях, я відчуваю, що в мені накопичується лють. Тут, певно, моєї вини стільки ж, скільки і їхньої, тих, що образили мене. Жодна справжня християнка не могла б зберігати в серці такі гіркі почуття, які я маю до нього, надто ж до неї: його, відчуваю, я ще могла б простити, якби він покаявся, та її нізащо не простила б, бо мою відразу до неї не передати словами. Розсудливість забороняє, але пристрасть настійно спонукає; треба молитися, щоб опанувати пристрасті.

Добре, що вона завтра їде, бо я вже терпіти її не можу. Сьогодні вона встала дуже рано, й коли я спустилася вниз, то в їдальні була тільки вона.

– О, це ти, Гелено! – вигукнула вона.

Я мимовільно сахнулася, побачивши її, а вона зауважила:

– Гадаю, ми обидві розчаровані.

Я підійшла до столу і почала розставляти посуд.

– Сьогодні останній день мого зловживання твоєю гостинністю, – сказала вона, зайнявши місце за столом. – Ах, ось іде той, хто не радітиме цьому! –

прошепотіла вона, коли до кімнати зайшов Артур.

Він потис їй руку і побажав доброго ранку, а потім, з любов’ю зазираючи їй в обличчя і тримаючи її руку, зворушено прошепотів:

– Останній… останній день!

– Так, і я встала ще удосвіта, аби пробути цей день із тобою, а ти, ледацюго…

– Але я думав, що теж прийшов рано, – зауважив він, – та бачиш, ми тут не самі…

– Ми ніколи не буваємо самі! – відповіла вона.

Але вони були тут майже самі, бо, насилу стримуючи свій гнів, я стояла біля вікна. Вони ще обмінялись кількома словами, які, на щастя, я не почула, та Анабеллі вистачило зухвальства підійти, покласти руку мені на плече і м’яко сказати:

– Ти не повинна шкодувати, що віддаєш його мені, Гелено, бо ніколи не зможеш кохати його так, як я.

Я спалахнула з гніву і відкинула її руку з такою відразою та обурення, що вона перелякалася і сахнулася назад. Артур засміявся, і той сміх привів мене до тями. Я промовчала і зневажливо відвернулась, шкодуючи, що так потішила його. Він ще сміявся, аж увійшов містер Гаргрейв. Не знаю, що він устиг побачити, бо коли він заходив, двері були прочинені. Він холодно привітав господаря дому і свою кузину, а на мене кинув погляд, у якому було співчуття, змішане із захопленням і пошаною.

– Скільки ще відданості ви заборгували цьому чоловікові? – пошепки запитав він, стоячи зі мною біля вікна.

– Ніскільки! – відповіла я.

І негайно повернувшись до столу, зайнялась приготуванням чаю. Він зав’язав би зі мною якусь бесіду, але вже почали збиратись інші гості, тож я більше не звертала на нього уваги.

Щоб не бачити леді Лоубаре, після сніданку я тихенько вислизнула з кімнати і подалася до бібліотеки. Містер Гаргрейв пішов за мною, наче йому треба було взяти якусь книжку. Він дістав якийсь томик із полиці, а потім підійшов до мене, поклав руку на спинку мого стільця і м’яко запитав:

– То ви нарешті вважаєте себе вільною?

– Так, – відповіла я, не ворухнувшись і не підіймаючи очей від своєї книги, – вільною робити що завгодно, лиш не ображати Бога і свою совість.

На мить запала тиша.

– Дуже правильно, – зауважив він, – за умови, що ваша совість не буде надто вже ніжною, а ваші уявлення про Бога надто суворими; та невже ви гадаєте, що Бог образився б, якби ви

подарували щастя тому, хто помер би заради вас, якби віддали йому ваше серце, тим паче що вам від цього не було б ніякої шкоди й ніхто про це не дізнався б?

Він казав це тихим ніжним голосом, нахилившись наді мною. Я звела голову і, дивлячись йому просто у вічі, спокійно запитала:

– Містере Гаргрейв, ви хочете образити мене?

Він не був готовий до цього. Помовчавши, він випростався і відповів із гордою печаллю:

– Я не мав такого наміру.

Я кивнула йому на двері, а потім знову повернулась до своєї книги. Він негайно вийшов геть. Можна було б відповісти йому словами, гніватися, кричати, – але така відповідь була найкращою. Яка це чудова річ – панувати над собою! Треба наполегливо розвивати у собі цю неоціненну якість – сам тільки Бог знає, як часто я потребуватиму її на тій тернистій, темній дорозі, що лежить переді мною.