Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

Душа моя волала від розпуки, та не могла висловити свій біль у молитві, аж порив нічного вітру остудив моє чоло і я потроху добрела до тями. Якась небесна сила зглянулася на мене: я зітхнула вільніше, погляд мій прояснився, і тепер я виразно бачила місяць, легенькі хмаринки, що пропливали у височині, й далекі зорі, що мерехтіли на тлі нічного неба. Я знала, що Господь почув мене. Я відчувала, що Він не покине мене, що Він дасть мені снаги, аби витримати всі випробування, й урешті таки приведе мій човен до тихої пристані.

Я підвелася і попрямувала до будинку.

Насилу я увійшла до передпокою, як значна частина моєї сили та мужності покинула мене, – тут вся обстановка була для мене відразливою. Як можна тепер жити у цьому домі! Джон побачив мене і сказав, що незабаром подаватиме чай і хазяїн бажає знати, чи я прийду.

– Попроси місіс Гатерслі бути такою ласкавою і запарити чай, Джоне, – наказала я. – Скажи, що мені сьогодні недобре і я прошу вибачення.

Я пішла до їдальні, де була тільки тиша і темрява, і почала швидко міряти її кроками, поринувши в свої гіркі думки. Як же відрізнявся цей вечір від учорашнього! Той був останнім проблиском щастя у моєму житті. Ото вже дурна я була, коли почувалася такою щасливою! Тепер я розуміла, чому Артур так дивно зустрів мене тоді: гадав, що то коханка, і жахнувся, побачивши свою дружину. Зрозуміла я те, що Гатерслі та Гримзбі говорили про його кохання до неї, а не до мене.

Я почула, як відчинилися двері вітальні, хтось перетнув залу і почав підніматися східцями. Це була Мілісент, вона йшла поглянути, як я почуваюся, – більше нікому не було до мене діла. До цього моменту я стримувалася, щоб не заплакати, та зараз сльози потекли ручаєм. Я чула, як вона шукала мене і, не знайшовши, повільно спустилася вниз. Може, вона й до їдальні загляне? Ні, вона пішла у протилежному напрямку, до вітальні. Я була рада, бо не знала, що казати їй. Я не хотіла нікому звіряти своє горе. Я сама завдала на себе цей тягар, тож і нестиму його сама.

Коли настала пора спати, я втерла сльози і спробувала заспокоїтися. Сьогодні я маю побачитися з Артуром і поговорити з ним; але я зроблю це спокійно: ніяких сцен, нічого, чим можна було б похвалитися друзям, з чого можна було б посміятися з коханкою. Я тихо відчинила двері й, коли він проходив повз мене, звеліла йому ввійти.

– Що з тобою таке, Гелено? – запитав він. – Чому ти не прийшла на чай? І якого дідька ти сидиш тут, у темряві? Що з тобою… ти схожа на примару!

– Не має значення, – відповіла я, – принаймні для тебе; тобі вже немає до мене ніякого діла; та й мені вже байдуже до тебе.

– Привіт! а це ще що за чортівня? – пробурмотів він.

– Я покину тебе завтра, – продовжувала я, – і більше ніколи не з’явлюсь під цим дахом… – я затнулася, бо горло моє здавили спазми.

– Дідько б тебе вхопив, та в чому справа, Гелено? – заволав він. – На що ти натякаєш?!

– Ти пречудово знаєш, на що. Давай не гаяти часу на зайві пояснення, а натомість скажи мені, чи ти?…

Він палко присягнувся, що нічого про це не знає, що це якась пліткарка зганьбила його ім’я, а я, дурепа така, повірила.

– Не викручуйся і не суши собі мізки, щоб відбрехатися! Хіба я повірила б чуткам? Я була в чагарнику сьогодні

увечері й сама все бачила і чула.

Цього було достатньо. З його уст зірвався придушений вигук приголомшення і жаху.

– Ну, зараз мені буде! – пробурмотів він і, поставивши свічку на найближчий стілець, став переді мною, склавши руки на грудях.

– Гаразд, та й що з того? – зухвало запитав він.

– Я хочу знати тільки одне: чи дозволиш ти взяти мені дитину і те, що лишилося від мого посагу? Я піду від тебе.

– Куди?

– Туди, де дитина не зазнаватиме твого згубного впливу, я буду позбавлена твоєї присутності, а ти моєї.

– Ні.

– А якщо я заберу дитину, а гроші полишу тобі?

– Ні. Ти думаєш, я збираюсь ставати об’єктом пліток для усього краю через твої вередливі капризи?

– Що ж, тоді ми лише формально будемо чоловіком і жінкою.

– Дуже добре.

– Я – мати твоєї дитини, і твоя економка, не більше. Тож тобі немає потреби вдавати кохання, якого ти вже не відчуваєш: я більше не вимагатиму від тебе ніяких пестощів, не пропонуватиму і своїх.

– Як хочеш! Подивимося, хто перший похитнеться.

– Я похитнуся радше від того, що живу з тобою, а не від того, що житиму без твоєї пародії на кохання. Коли ти стомишся від гріха і покаєшся, я пробачу тобі й, можливо, спробую знову покохати тебе, хоч це буде непросто.

– Гм! а тим часом ти підеш і розпатякаєш про мене місіс Гаргрейв, і напишеш довгі листи тітці Максвел зі скаргами на ницого негідника, за якого вийшла?

– Я нікому не скаржитимусь. Досі я докладала всіх зусиль, аби приховати твої недоліки, але тепер сам дбай про себе.

Я залишила його бурмотіти лайку собі під ніс, а сама пішла нагору.

– Ви нездужаєте, пані, – зауважила Рейчел, розглядаючи мене з глибоким занепокоєнням.

– Правда, Рейчел… – відказала я, відповідаючи скоріше на її сумний погляд, а не слова.

– Я знала про це.

– Не переймайся, – сказала я, цілуючи її в щоку. – Я впораюся з усім цим краще, ніж ти гадаєш.

– Так, ви завжди були витривалою. Але на вашому місці я виплакалася б досхочу! І сказала б йому все, що думаю.

– Я сказала. Гадаю, того вистачить.

– Тоді я плакала б, – наполягала вона. – Я не виглядала б такою блідою і спокійною, а сама б надривала собі серце, тримаючи розпач усередині.

– Я плакала. А тепер заспокоїлася, тож не хвилюй мене: давай більше про це не говорити. На добраніч; і хай це не потурбує твого сну: я спатиму добре – якщо зможу.

Попри таке рішення, ліжко видалось мені таким твердим, що десь о другій годині ночі я підвелася і, запаливши свічку, сіла в халаті за стіл, аби докладно викласти всі події минулого вечора. То було краще, ніж лежати в ліжку, мордуючи себе спогадами далекого минулого і очікуваннями жахливого майбутнього. Я відчула полегшу від змалювання своєї трагедії. Повна відсутність сну заспокоїла мене і підготувала до зустрічі з випробуваннями наступного дня, та коли я скінчила писати і зазирнула в люстерко, то побачила, що лице моє геть змарніло.