Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

Рейчел зауважила, що я пережила сумну ніч. Прийшла й Мілісент запитати, як я почуваюся. Я сказала, що мені краще, але, щоб виправдати свій вигляд, визнала, що ніч була неспокійною. Якби ж цей день уже скінчився! Я здригаюся від думки про те, що треба спускатись до сніданку. Як мені зустрічатись із ними всіма? Та не слід забувати, що це не я винна: у мене немає причин боятись; і якщо вони зневажатимуть мене як жертву своєї ж вини, то я зможу жаліти їх за дурість і зневажати за їхнє презирство.

Розділ XXXIV

Вечір. – Сніданок минув добре, я була спокійнісінька і стримано відповідала на всі розпитування про здоров’я.

Коли й було щось дивне у моєму вигляді чи в манерах, то його приписували тому незначному нездужанню, яке змусило мене учора ввечері так рано залишити товариство. Але як пережити ті десять чи дванадцять днів, які ще мають спливти, аж поки ця компанія поїде з нашого маєтку? І чому ще так довго до їхнього від’їзду? А коли вони нарешті покинуть нас, то як мені жити зі своїм чоловіком, який став моїм найбільшим ворогом? О, варто мені лише згадати, як ніжно, як нерозсудливо я його кохала, як шалено довіряла йому, як молилася за нього і боролася за його душу, і як жорстоко він розтоптав моє кохання, обдурив мою довіру, знехтував моїми молитвами, сльозами і зусиллями, спрямованими на його ж таки збереження, зруйнував мої надії, знищив найкращі почуття моєї юності, та ще й прирік мене на таке безнадійно убоге життя, – варто було мені згадати все це, як я відчувала, що НЕНАВИДЖУ його! Це слово на папері є підтвердження моєї провини, але воно відповідає дійсності: я ненавиджу його, ненавиджу! Але, Боже, будь милостивим до його жалюгідної душі! І змусь його побачити і відчути свою провину – я не прошу більше ніякої іншої помсти!

Якби на своїй шкурі він міг відчути всі мої образи, то це була б добра відплата і я пробачила б йому все, але він такий безнадійний, такий зачерствілий у своїй безсердечній розбещеності, що в цьому житті ніколи не сягне каяття. Втім, немає сенсу довго розводитися на цю тему – спробую змалювати останні події.

Містер Гаргрейв дратував мене цілий день своєю серйозною, співчутливою і (як йому здається) ненав’язливою ввічливістю. Якби вона була більш нав’язливою, то непокоїла б мене менше, бо тоді я б поставити його на місце, та він примудряється виглядати таким по-справжньому добрим і чуйним, що я не можу відповісти йому грубістю і невдячністю. Я іноді думаю, що слід віддати йому належне за те доброзичливе ставлення, яке він так добре симулює; думаю й про те, що мій обов’язок полягає в тому, аби підозрювати його. Може, його доброта й не зовсім удавана, та я пам’ятаю ту гру в шахи, ті вислови, яких він допускався, і ті його погляди, що так обурили мене. Я добре вчинила, що так докладно все це записала.

Він намагається знайти можливість поговорити зі мною наодинці, та я розчарувала його – не тому що боюся того, що він міг би сказати, а тому що й так маю достатньо неприємностей і без його образливих втішань та співчуттів. Вранці він відмовився йти на полювання під приводом того, що мав написати якісь листи, та сів писати їх не в бібліотеці, а в маленькій кімнатці поруч із їдальнею, куди після сніданку перейшли я, Мілісент і леді Лоубаре. Вони плели на шпицях, а я втупилася в книжку. Мілісент бачила, що я не схильна до бесід, і дала мені спокій. Анабелла теж бачила це, та вона не звикла обмежувати себе чи приборкувати свій веселий настрій, тож вона невимушено торохтіла, звертаючись майже виключно до мене. Містер Гаргрейв бачив, що я насилу терпіла це, тож, відриваючись від писанини, сам відповідав на її запитання й намагався переключити її товариську увагу з мене на себе, – та все було марно. Може, вона думала, що у мене болить голова; хоч як там було, а вона бачила, що ця її балаканина нервує мене, і з якоюсь люттю знову й знову напосідалася на мене. Але я зупинила її, вручивши їй книгу, яку намагалась читати, –

на форзаці я поспішно і недбало написала: «Я надто добре знайома з твоїм характером і поведінкою, щоб відчувати до тебе якісь реальні дружні почуття, а оскільки не маю твого таланту до лицемірства, то не можу вдавати такі почуття. Тож я змушена просити, аби надалі між нами припинилося будь-яке близьке спілкування; якщо я ставлюся до тебе, як до особи, що заслуговує на повагу, то роблю це з огляду на твою кузину Мілісент, а не заради тебе».

Прочитавши це, вона страшенно почервоніла й закусила губу. Потайці видерши листок, вона зім’яла його і жбурнула у вогонь, а потім почала уважно читати книжку. Трохи згодом Мілісент оголосила про свій намір заглянути до дітей і запитала, чи піду я з нею.

– Анабелла вибачить нам, – сказала вона, – адже вона зайнята читанням.

– Ні, не вибачу, – вигукнула Анабелла, раптово підвівши очі та кинувши свою книгу на стіл, – я хочу поговорити з Геленою. Ти можеш собі йти, Мілісент. – І коли Мілісент пішла: – Зробиш мені таку ласку, Гелено?

Її зухвалість здивувала мене, але я попрямувала за нею до бібліотеки. Вона зачинила двері й підійшла до коминка.

– Хто тобі це розповів? – запитала вона.

– Ніхто: я поки що у змозі сама бачити.

– Ах, то ти підозрілива! – вигукнула вона, посміхаючись із проблиском надії. До цього часу в її сміливості відчувався відчай, а зараз їй вочевидь стало легше.

– Якби я була підозріливою, то викрила б твою ганьбу набагато раніше. Ні, леді Лоубаре, моє звинувачення ґрунтується не на підозрі.

– Тоді на чому ж воно ґрунтується? – запитала вона, опускаючись у крісло, і простягаючи ноги до ґрат коминка.

– Я також полюбляю прогулянки при місячному світлі, як і ти, – відповіла я, не зводячи з неї погляду, – і чагарник є одним із моїх найулюбленіших місць відпочинку.

лі, Вона знову зашарілася і якусь хвилю мовчала, притиснувши пальця до зубів і вдивляючись у вогонь. Кілька секунд я

спостерігала за нею, а потім підійшла до дверей і спокійно запитала, чи хотіла вона ще щось додати.

– Так, так! – з готовністю вигукнула вона. – Я хочу знати, чи ти розповіси це лордові Лоубаре?

– А якщо й розповім?

– Гаразд, якщо ти збираєшся винести цю справу на люди, то я, звісно, не можу відрадити тебе; якщо ж ти так не зробиш, я вважатиму тебе самою великодушною зі смертних – і якщо в цілому світі є що-небудь, що я могла б зробити для тебе – що-небудь, окрім… – вона завагалася.

– Ти не можеш відмовитися тільки від розпусного зв’язку з моїм чоловіком, ти це мала на увазі? – поцікавилась я.

Вона зробила паузу, перебуваючи в очевидному збентеженні і ніяковості, змішаними з гнівом, який вона не наважувалась виявляти.

– Я не можу відмовитися від того, що найдорожче для мене! – пробурмотіла вона. Потім, раптово підвівши голову і втупивши в мене свої сяючі очі, палко сказала: – Але, Гелено, – чи місіс Гантингтон, чи як ти хочеш, щоб я до тебе зверталась, – ти йому розповіси? Якщо в тебе щира душа, то ось тобі добра нагода показати себе великодушною.

– Я не розповідатиму йому.

– Прийми мою щиру подяку! – захоплено вигукнула вона.

Вона підхопилась і простягнула мені руку. Я відступила.

– Не дякуй мені; я утримаюсь від цього не заради тебе – просто не бажаю робити твою ганьбу загальновідомою. Мені було б шкода завдати страждань твоєму чоловікові.

– А Мілісент? Їй ти скажеш?

– Ні, я зроблю все можливе, аби приховати це від неї. Я нізащо не хотіла б, аби вона дізналася про ганебну поведінку та підлість своєї родички!

– Ти вживаєш жорсткі слова, місіс Гантингтон, але я можу вибачити тебе.