Підняти вітрила!
Шрифт:
Коли бугшприт показав на Зміїний острів, Антон вирішив повертатися в Судіну.
— Знаєш, яка в нас зараз швидкість, Герасіме? — спитав він, перехилившись до стерна. — Чотири вузли! А бриз тільки дихає!
— Я ж вам казав, пане, такого ще одного корабля нема більше в світі! Ви побачите його в шторм!
Мігу вперше чув деякі слова: бриз він ще уявляв собі, а кого спитати про вузли?
— Усім стояти по місцях! — крикнув капітан.
Люди розбіглися по палубі кожен на визначене йому місце, але не було ні поспіху,
Лунали команди, шуміли вітрила, крутилося стерно, і коли юнга отямився, то сонце вже світило в потилицю, а не в очі. «Сперанца», мов слухняний кінь, який відчуває вуздечку, змінила курс і тепер ішла до Суліни, тягнучи за собою білу борозну в синьому морі.
— А мені що робити? — спитав Мігу капітана.
— А ти дивись і запам'ятовуй усе, що тут робиться.
Це теж наказ, який треба виконувати. Мігу озирнувся довкруг, але нічого особливого не відбувалося, тільки море з голубого ставало сірим, Ієремія та Крістя Бусуйок, помивши палубу, зайнялися кожен тим, чим підказувало серце, — перший у затінку під великою щоглою чистив ганчір'ям заіржавілого мушкета, другий гуляв поглядом по вітрилах. Негріле тримався біля капітана на носі, ніби його хтось поставив пильнувати за безкінечним морем, Герасім вдивлявся в далину з-за керма, Ісмаїл дофарбовував шлюпку.
Вештаючись по палубі від носа до корми, шмигаючи під реями, Мігу навіть не помітив, що з певного часу не відчуває хвилювання моря, не боїться навіть тоді, коли корабель сильно нахиляється.
Тільки-но вони пришвартувалися в порту, як на палубу стрибнув огрядний чоловік і спитав, де капітан.
— Я — Леоніда Велісаратос, експортер із Бреїли. Ви не чули про мене? — почав він швидко.
— Не чув, але ви все одно заспокойтеся, бо цим не виграєте нічого, кіре Леонідо!
— Та як же мені заспокоїтись? Ви ж навіть не знаєте, скільки я настраждався!..
Поки купець галасливо скаржився, Герасім облишив роботу, підійшов ближче і став уважно прислухатися.
— У мене гниє ліс у порту!
— А про що мова, пане? — спитав капітан «Сперанци».
— Дивіться, нинішньої весни я домовився з кіром Яні, що він «Пенелопою» зробить два рейси з будівельним лісом до Пірея. Я навіть доставив товар сюди, щоб кір Яні не піднімався до Бреїли…
Герасім ступив ще крок уперед і нашорошив вуха, хоча не виказував жодним рухом інтересу до незнайомця та його біди.
— Я дотримав слова і послав ліс сюди ще перед Великоднем, — вів далі кір Леоніда стражденно. — А він лежить он на пристані і гниє, вісім вагонів чудових букових дощок!..
— А ви не намагалися знайти другого капітана? — співчутливо спитав Антон Лупан.
Герасім підступив ще на крок ближче.
— Шукав, та не знайшов, — бідкався купець. — Приходить мало суден і малі, а ті, що проходять, то вже зайняті… Пропаде товар або впаде в ціні — і мене здійме на сміх кір Піколакі в Піреї.
— Пане, — зрадів капітан, що йому поталанило
Тут Герасім ступив ще крок і опинився між ними.
— А як же бути з пшеницею кіра Лівардіті? — спитав він з найсерйознішим виглядом.
— Який Лівардіті? — здивувався Антон. — Вперше про нього…
— Отакої, а я й забув вам сказати. Ходімо в каюту, я віддам вам гроші, бо вчора одержав завдаток. А ви, — не дуже ввічливо сказав він купцеві, — почекайте тут, я зараз повернусь.
— Ну, скажи-но, шахраю, що ти надумав? — спитав Антон, коли вони зайшли в каюту.
— Ви скільки ходите по наших портах, пане? — хитро всміхнувся Герасім.
— А який тут зв'язок з моїм запитанням?
— Хіба ви не чули, як тут, у нас, вершаться справи?
— Гаразд, але баєчка з кіром Лівардіті шита занадто білими нитками! Думаєш, він не бачить!
— Йому лишається тільки заплющити очі. Зараз граємо ми, а він танцює. Якби ми потрапили йому до рук, він нас пожалів би?
— Але ж це не чесно, Герасіме!
— Честь — за зовнішністю людини, пане. Дозвольте мені довершити оборудку. Я хочу трохи наварити з нього.
Стерновий вийшов на палубу сам.
— Мені дуже прикро, пане! Ми з капітаном думали зробити вам добро, але завдаток — не іграшки: три сотні драхм, п'ятнадцять ікосарів золотом. Кір Лівардіті назад його не візьме, якщо ми не покриємо ці гроші бодай такою самою сумою.
— А якщо я покрию витрати? П'ятнадцять ікосарів, ти сказав? Я плачу — ти забираєш дошки?
— Та хіба я знаю, чи погодиться кір Лівардіті? Почекайте хвилинку, я поговорю з капітаном. — І стерновий подався в каюту. — Пане, сидіть тут і не показуйте носа на палубу. Я — до кіра Панайотіса.
— А купець?
— Хай погріється трохи на сонці та розплавить свій жир.
Герасім повернувся від кіра Панайотіса, сумно хитаючи головою.
— Майже неможливо, пане! Чоловік кіра Лівардіті й розмовляти не буде, якщо не дамо і йому сотню драхм.
— Ви мене розорите! Менше не можна? Одного ікосара мало?
— П'ять ікосарів на бочку!
Кір Велісаратос витер піт з чола.
— Добре, даю двадцять ікосарів, а потім повішусь.
— Навіщо вішатись, кіре Леонідо? Платіть тридцять п'ять ікосарів і живіть.
Гендляр схопився рукою за горло.
— Звідки ти взяв тридцять п'ять, розбійнику? — спитав він хрипко.
— Хіба я не сказав, що взяв п'ятнадцять ікосарів завдатку? За законами торгівлі, завдаток слід повертати подвійним.
— Ну з цим ми дійшли згоди: ви повертаєте п'ятнадцять, я даю п'ятнадцять і на додачу ще п'ять ікосарів для цього гульвіси.
— Ні, не так, кіре Леонідо. Навіщо вам віддавати наші ікосари? Ми поклали їх у гаманець і не візьмемо звідти!
Це вже було занадто! Відчуваючи, що божеволіє, кїр Велісаратос зробив останнє зусилля зберегти розум.