Підняти вітрила!
Шрифт:
На якусь мить купець пожовтів, потім почав сміятися і сміявся, аж зайшовся кашлем.
— Ну, а тепер, братику, сядь же й ти, бо і я скажу тобі слово: учора я одержав листа від кіра Ніколакі, він пише: «Кіре Леонідо, присилай дошки, бо дуже великий попит. Плачу тобі будь-скільки — сорок, п'ятдесят драхм за метр, бо інакше втратимо покупців і станемо посміховищем».
— Ну, гаразд, пане! — скрипнув зубами Герасім, ледве тамуючи лють. — Іншого разу я тобі це пригадаю.
Залишившись удвох із Антоном, Герасім дав собі
— Ось бачте, пане! А ви кажете, я перекрив йому дихання!
— Та облиш його! Краще нам приготуватися до відплиття. Піду в контору, і за годину, думаю, можна буде піднімати вітрила.
При думці, що вони відпливатимуть, Мігу відчув, окрім неспокою, якусь безмежну радість. Колись він повернеться додому, до батька-матері, і буде для них не тягарем, а допомогою, бо прийде не з порожніми руками. Так він і написав у листі додому, якого відправив сьогодні.
— Ми справді зараз відчалюємо, дядьку Герасіме?
— Так, саме зараз, поки попутний вітер. А ти візьми зонд і зміряй, скільки води на дні трюму.
Мігу швидко виконав наказ, радий, що вони вирушають, радий, що йому довірили таку важливу справу.
— Води на три пальці, дядьку Герасіме!
— Це, вважай, нічого. Але, втім, навіщо вона нам? Берись за помпу й відкачуй її!
За півгодини, коли юнга, розчервонілий, облитий потом, відкачав воду з трюму, з контори повернувся Антон Лупан.
Хараламб стояв на пристані, як і раніше — шапка на потилиці, свита через плече, в зубах червона пеларгонія. Трохи вище почав швартуватися пасажирський пароплав я Галаца.
— Ну, брате, відв'яжи швартов! — гукнув йому Ієремія.
Хараламб нагнувся до кнехта й почав відв'язувати канат, не випускаючи квітки з зубів.
— Ну, не забудь же! — напучував його двоюрідний брат. — Прийдеш додому, перекажи моїм, хай не турбуються…
По трапу прибулого пароплава сходили пасажири. І враз Хараламб, глянувши на них, випустив квітку з зубів. Серед інших з пароплава сходив чоловік, високий і плечистий, як гайдук, з довгими конопляними вусами, з кілком під пахвою і такий похмурий, що аж острах пробирав від його вигляду. За ним ступав поліцай з пістолетом і ятаганом, кидаючи крижаний погляд довкола, як і всі поліцаї.
Хараламб зблід.
— Що з тобою? — спитав Ієремія.
— Водовоз! Тепер мені гаплик.
— Тікай!
Еге, легко сказати! А куди? У комиші, як дід Іфрім?
Хлопець швидко зиркнув туди-сюди і одним скоком опинився на палубі «Сперанци», майнув над палубою, втягнувши голову в плечі, і пірнув у люк…
Порт з пароплавами, які задимлювали небо, з вітрильниками, які розгойдували щогли серед диму, поволі даленів. За протокою було вже море, відкриваючи перед «Сперанцою» ворота Леванту.
Залишився далеко позаду й піщаний берег. Якийсь час він ще виднівся, потім вода почала підніматися, закриваючи спершу пісок, потім
На палубі вщух гамір і запала тиша. Тріпотіли вітрила поміж білими хмаринами, обшивка корабля пошепки розповідала морю свою історію ще звідтоді, як була вона не корабельним, а звичайним деревом у лісі.
Герасім стояв біля стерна, капітан праворуч біля нього, решта всі поряд з ними, а форштевень у цей час прокладав їм шлях…
П'ятнадцятого липня 1881 року «Сперанца» вирушила в дорогу, піднявши вітрила…
ЧАСТИНА ДРУГА
ОСТАННЯ СИРЕНА
РОЗДІЛ VIII
ЗУПИНКА В СТАМБУЛІ
Є кораблі з однією, двома, трьома, п'ятьма і навіть більше щоглами. Звуться вони по-різному у різних країнах, а в назвах часто плутаються навіть мореплавці.
«Сперанца» була шхуною — за кількістю щогл, і за формою вітрил. Вона мала три трикутних вітрила на носі, середнє — на малій щоглі і велике вітрило на другій, трохи вищій за першу, тобто чудове вітрильне оснащення на той час і, може, на всі часи… Це було видно при першому виході в море, а сьогодні, коли вони йшли при іншому вітрові, сильнішому, враження посилювалось.
Антон Лупан спустився в каюту й записав у бортовому журналі, про який моряк не забуває ні в шторм, ні в погожу годину:
«15 липня 1881 року о 9.30 маяк Суліни зник з поля зору. Ідемо на Стамбул, вітер західний, три бали, піднято всі вітрила. На першу вахту заступили Герасім і Крістя Бусуйок…»
Герасім стояв біля стерна, а Крістя Бусуйок був за дозорця на носі, як це робиться на всякому кораблі, коли він іде біля берега чи в відкритому морі.
Кожен на судні займався своєю справою, тільки юнга тинявся по палубі, дивуючись, що ніхто на «Сперанці» не хвилюється в такий час.
А всього лиш за крок від нього, в кубрику, кипіли справжні пристрасті.
— Це ти все наробив! — скреготів зубами Хараламб.
Ієремія сидів край ліжка й чистив свій іржавий мушкет, щиро засмучений, що не може довести його до блиску карабіна, якого йому дав капітан.
— Як же це я міг наробити? У тебе є клепка в голові?
— Ти хоч скажи, як мені виплутатись із цієї халепи?
— Вже все позаду, будь радий, що втік! Ти б краще переодягнувся в морське, бо після обіду доведеться ставати на вахту.
— Хто сказав?
— Герасім. Він начальник команди.