Підняти вітрила!
Шрифт:
Далі потяглися безперервною лінією над водою літні палаци великих вельмож — султана, візирів, пашів, міністрів…
«Сперанца» дійшла до пристані Галати, пропливши перед нескінченним рядом пароплавів, баркасів, каїків та вітрильників, що стояли вишикувані по-армійськи — всі кормою в море, носом на берег.
Хоч була тільки сьома ранку, на пристані Галати аж клекотіло від людей, які штовхалися, юрмились, кричали, лаялись майже всіма мовами світу, ніби при спорудженні нової Вавілонської вежі.
Коли «Сперанца» причалила неподалік від митниці,
— Що таке, ефенді? — спитав капітан турецькою мовою.
— Я хочу поговорити з ефенді капітаном.
— Я капітан. Прошу на борт.
— Прив'яжіть, будь ласка, собаку, бо він, здається, злий!
— Не турбуйтесь. Якщо ви гарна людина, він вас не зачепить! — відповів замість Антона Герасім.
Повагавшись, чоловік ступив на палубу, боязко зиркаючи на Негріле, а той сів на своє місце на люкові, ладен щомиті показати зуби.
— Я Акоп, Акоп з базару, може, ви чули, — почав гість, підходячи ближче й низько кланяючись щокроку.
— Не чули. А що вас привело до нас?
— Я мав лавки на базарі, торгував килимами й діамантами, але в війну розорився. Ох, ефенді, тепер я бідна людина!
— І що ж ви хочете від нас? Ми теж не багаті. Вірменин ще раз уклонився.
— Я прийшов спитати, чи не могли б ви мене взяти з собою до Пірея. Хочу спробувати почати торгівлю в Афінах, може, там мені поталанить, бо тут неможливо жити бідному вірменину.
Капітан запитливо глянув на стернового. Той м'яко підійшов, заклавши руки в кишені, дивлячись крізь примружені повіки на гостя.
— Пане, а що означає розоритися? Для мене й для таких, як я, розорення — коли нема й гроша на тютюн. Але ж у купців про це свої поняття. Тож скажіть-но, скільки гаманців у вас лишилося?
— Я зможу заплатити, аякже, я чесно заплачу! — відповів вірменин, уникаючи відповіді.
— То чому ж ви жебраєте в нас, а не підете на пароплав?
— На пароплаві багато злодіїв, — швидко почав Акоп. — А при мені є деякі пожитки. Ні, ні, це не цінні речі, так собі, домашнє лахміття — скриня, тюк, кілька мішків. На пароплаві за ними й слід прохолоне, бо тебе запхнуть у каюту, пожитки в трюм і до Пірея так обнишпорять, що залишишся без нічого.
Герасімові цей чоловік видався підозрілим, але не хотілося втрачати й заробітку.
— І скільки ви думаєте заплатити, якщо ми візьмемо вас?
— За себе й за багаж?
— Звичайно. Тільки беріть з собою не весь базар, інакше ми розірвемо угоду.
— Ну, палікаре. Одна скриня, один тюк, зо три мішки… Питаєте, скільки я заплачу? А скільки ви хочете?
Стерновий почухав голову:
— Давайте триста драхм, тобто п'ятнадцять
В Антона очі полізли рогом. Ціна йому видалась божевільною. За такі гроші міг жити цілий місяць найбільший візир. Але по обличчю вірменина майнула задоволена усмішка. Однак Акоп з базару швидко прогнав її й почав бідкатись, заламуючи руки:
— П'ятнадцять ікосарів? Звідки мені взяти такі гроші, палікаре? Будь же ти людиною і змилуйся над бідолашним розореним купцем.
Герасім завагався. Мабуть, він справді загнув понад міру, так можна й відігнати клієнта, але той, зиркнувши на стернового, мабуть, подумав, що моряк розсердився, бо сказав, важко дихаючи:
— П'ятнадцять ти сказав? П'ятнадцять я даю, бо я такий. Щедрість мене й погубила. Коли прийдемо в Пірей, я вам дам ще й кашемірову перську шаль — пам'ятайте Акопа з базару.
— Гаразд, пане, давайте завдаток — і по руках!
— Коли ми вирушаємо? — спитав вірменин, марно силкуючись приховати нетерплячку.
— Тільки-но настане слушний час — або вночі, або завтра вранці, — відповів цього разу Антон Лупан. — Отже, ви, ефенді Акопе, повинні бути тут увечері разом зі своїм майном.
Відлічивши п'ять ікосарів завдатку, вірменин щось подумав, дав ще десять, тобто повну плату, і пішов до трапа назадгузь, кланяючись на кожному кроці. Цієї миті капітан відчув якийсь дивний погляд десь із натовпу на пристані — швидкий і пронизливий. Він пильно подивився туди, але в юрмиську на березі не помітив жодного обличчя, яке могло б привернути увагу. «Здалося», — подумав він і обернувся до своїх.
Ті вже помилися, переодяглись і готові були в дорогу. З'явився й Ісмаїл, одягнений по-морському, але замість берета на голові в нього була феска.
— Гей, Ісмаїле, ти йдеш з нами чи додому? — спитав Антон.
Кок нерішуче знизав плечима і враз сахнувся назад, побілівши, мов стіна.
Саме тут нагода сказати, що Ісмаїл ще парубком пройшов Чорне, Мармурове, Середземне, Червоне моря, ходив навіть в Індійський океан на всіляких кораблях з різними капітанами, він переборював шторми, бився з тратами, рятувався в корабельних катастрофах —» одне слово, людина бувала й відважна. І хоч його зовнішність — був він низенький, лисуватий, голова кругла, мов гарбуз, обличчя жовте, ніс восковою грудочкою приліпився між маленьких оченят, а під носом вусики з двох дюжин ріденьких волосин — не відповідала його відвазі, одначе ніхто не ризикував ставити її під сумнів — ні друзі, ні вороги.
Отож товариші здивовано підвели голови, побачивши жах, що враз вималювався в нього на обличчі.
Перед трапом стояла, взявшись у боки, велика й опасиста туркеня. Ноги її, що, здавалися, були товщі, ніж кнехти на пристані, взуті в жовті чоботи з запущеними під бузкові шаровари халявами, одягнута вона в голубу мантилью, а обличчя покривала чорна чадра, під якою вгадувалися жваві очі — такі бувають у чортів у пеклі.
Ісмаїл хитнувся ще крок назад, обличчя його з білого стало червоне.