Підняти вітрила!
Шрифт:
Антон відклав газету й заглибився в думки. На якусь мить з'явилася навіть зневіра, але він прогнав її. Зараз уже відступати не можна, бо, по правді, дорога почалася. У нього є корабель, є шестеро надійних людей. При згадці про них обличчя капітана просвітліло, ніби сонячний промінь, прорізавши тютюновий дим, що здіймався густими клубами аж до стелі, впав на нього.
У холі було повно людей, здебільшого європейці, ділові люди або туристи. Раптом у цьому гаморі капітан «Сперанци» почув голос, ввічливий голос усіх готельних портьє:
— Bon voyage, monsieur Vaillant! [11]
Антон
Валізи вже не було перед дверима, її хтось забрав і вийшов. Антон навіть не побачив того чоловіка, та хіба то може бути хтось інший, а не П'єр, якого він вважав загиблим? Сумніви, викликані розпливчастими свідченнями старого Іфріма, підтвердились аж тепер!
11
Щасливої дороги, пане Ваян! (Фр.)
Антон метнувся до дверей, розкидаючи людей, ніби втративши глузд, вигукуючи на ходу:
— П'єр!.. П'єр!.. П'єр!..
Він вискочив за двері, опинився в юрбі перехожих, які заполонили всю вулицю, глянув в один бік, у другий, котів був бігти вгору, але передумав і подався вниз, та аби гнув, що марно шукати тут, і повернувся, задиханий, у готель.
— Хто той пан, який щойно пішов? — спитав він у портьє.
Той здивовано глипнув на нього, потім байдуже відповів:
— Пан П'єр Ваян.
Антонові кров бухнула в обличчя, він обхопив голову руками.
— Скажіть, будь ласка, — обізвався він, трохи заспокоївшись, — ви давно знаєте П'єра Ваяна?
— З того часу, як відкрився наш готель, тобто три роки. Він постійно приходить до нас.
— Ви впевнені, що це саме П'єр Ваян?
Портьє усміхнувся, впевнено розкрив книгу реєстрацій.
— Ось, пане, паспортні дані, а поліція, як ви знаєте, зобов'язує нас ретельно перевіряти документи іноземців. Подивіться самі: П'єр Ваян, інженер, французький підданий, народився в Сен-Мало 8 серпня 1842 року…
Антон глибоко зітхнув. Тепер нема жодного сумніву. П'єр живий… Але як його знайти?
— Ви не знаєте, куди він пішов?.. Не дивуйтеся, що я так розпитую, — це мій друг, а я кілька років вважав, що він загинув.
— Не знаю, — відповів портьє. — У всякому разі, думаю, що він не виїжджає з Туреччини, бо в нього, здається, багато роботи в Анатолії. Сюди він приходить кілька разів на рік, очевидно, по справах у міністерство.
— Як же мені його знайти? Ви не знаєте, у нього є друзі, знайомі, може, хтось провідував його тут?
Портьє похитав головою:
— Ні, пане, він весь час сам, його ніхто ніколи не провідував.
Антон подякував і сів у крісло. Передовсім слід заспокоїтись і впорядкувати думки, виробити план…
Отже, і мови не може бути, щоб вирушати
У порту він скаже про це людям. Складніше з Акопом, бо той поспішає.
По дорозі ним володіло тепле почуття, непокоїла тільки одна думка: якби він підвів погляд на мить раніше, то зараз був би разом з П'єром. Ото було б щастя, аби він привів його на палубу «Сперанци»!.. І його знову охопив неспокій… Що сталося з П'єром після нападу піратів, як він врятувався, де був стільки часу, чому не подавав про себе звістки?
Раптом йому сяйнуло в голові. Куди йде подорожній її готелю, якщо не на вокзал чи в порт? Треба поспішати, і, хто знає, може, вдасться зустріти його.
Антон кинувся бігти і за кілька хвилин уже був на палубі, ледве переводячи дух.
— Хлопці, — звернувся він до всіх. — Думаю, ми не зможемо вийти сьогодні вночі. Якщо вірменин не погодиться відкласти поїздку, скажіть йому, що я повернусь за годину й віддам йому гроші.
— Нічого він не одержить, — відповів Герасім. — Наш вітрильник не пароплав, щоб відходити за розкладом.
— Гаразд, скажеш йому про це сам. А зараз — ноги п руки і подивись на пристані, який корабель відходить І чи нема серед пасажирів француза П'єра Ваяна…
— П'єра Ваяна, пане? — ошелешено перепитав стерновий.
— Так. Здається, він не загинув, а живий і здоровий… Якщо знайдеш, приведи його сюди, але не марнуй часу. Решта всі чекайте тут, поки я повернусь! — Але, ступивши крок, зупинився: — Ієреміє, іди й ти!
Вони бігцем подолали міст через Золотий Ріг, поминули нову митницю і невдовзі були на пероні вокзалу і Каїк-хане. Поїзд вирушав через півгодини, але паса-жири-мусульмани, які приходили на станцію за десять Годин раніше, давно вже сиділи по вагонах. П'єра не було ніде. Антон стояв на пероні, поки й поїзд пішов, але все марно. Через годину відходив ще один поїзд з вокзалу Гайдар-паша, на березі Анатолії.
Антон з Ієремією найняли довгий і вузький каїк з трьома веслярами і попросили їх гребти щосили. Чотири кілометри до приморського вокзалу шлюпка подолала менше ніж за півгодини. Вони прибули саме вчасно, щоб обстежити від кінця в кінець поїзд, напхом напханий правовірними. П'єра Ваяна не було й тут. Залишалася тільки пристань. Тож якщо подорожній вибув з міста не через вокзал і не через порт, то він міг полетіти тільки на крилах.
Каїк примчав їх до пристані Галати, де стояла «Сперанца».
— Герасіме, ти знайшов його? — гукнув капітан, стрибаючи на палубу, здивований, що не бачить П'єра.
Стерновий знизав плечима:
— Нема його, пане. Сьогодні ввечері відходив тільки один пароплав, я заглянув у всі каюти, перевірив журнал реєстрації пасажирів, перепитав усіх людей…
— Отже, він у Стамбулі. Залишимось тут і завтра, будемо шукати його, — вирішив Антон. — Хлопці, ви повинні мені допомогти. Ієреміє, тримай ікосар і повертайся на вокзал Гайдар-паша. Ти, Хараламбе, — на Каїк-хане. Залишайтеся там до завтра до обіду, дивіться, які поїзди відходитимуть, і не пропустіть жодного пасажира…