Підняти вітрила!
Шрифт:
— Гюльсум! — ледве чутно простогнав він. Туркеня ступила до нього.
— А, знайшла я тебе, розбійнику! — почули ті, хто знав турецьку мову. — Ти втік з «Пенелопи», втік від кіра Яні і вирішив, що втечеш і від Гюльсум? Куди ти запропастився ще з осені, негіднику? — вела далі туркеня. — Піти — то ти знав, а прислати гроші — ні. Я продала віслюка, чуєш, волоцюго!
Ісмаїл проковтнув клубок сліз і болю:
— Гюльсум!..
— Я продала ятаган, атласні шаровари… Килим…
Ісмаїл витер очі.
— А зараз куди ти йдеш, негіднику?
— Я повернувся додому, Гюльсум!
— В
Кок подався задки на ніс, а там стрімголов скотився вниз. Жінка залишилася стояти перед трапом, взявши руки в боки, притупуючи ногою так, що здригалася пристань і дзвеніли кнехти.
— Пане, — обізвався Герасім, аж нетямлячись, — а може, випустити Негріле, як ви вважаєте?
Капітан заспокоїв його:
— Герасіме, тут родинні справи, ми не маємо права втручатися в них, хоч би там що!
Невдовзі Ісмаїл вийшов на палубу уже в шароварах і в свиті. Замість фески на ньому був тричі намотаний тюрбан, і він почував, що голова важка, мов після бенкету.
— Пане! — пошепки звернувся він до Антона. — Дати п'ять лір, могти?
— Авжеж, Ісмаїле. Це твоє право. Тільки лір у мене нема, є ікосари.
— Ікосар добре, міняти в міняйло.
Взявши гроші, кок пішов до трапа ходою хворої людини.
— Ісмаїле, не забудь, уночі відчалюємо! — гукнув йому Герасім по-турецькому, щоб зрозуміла і дружина.
— Він прийде, коли я йому дозволю! — відповіла Гюльсум, злегка розгойдуючись усім тілом за два кроки перед своїм нещасним чоловіком.
Якщо вона ще раз прийде, я викину її в Босфор! — скреготнув зубами Герасім, почорнівши на виду.
— Дивись, щоб часом не було навпаки…
— Ну, гяури, — сказав Антон, переймаючись знегодою бідолашного кока, — ходімо й ми — решту все залишімо на волю аллаха!
РОЗДІЛ IX
«ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ, ПАНЕ ВАЯН!..»
У супроводі чотирьох гяурів і Негріле Антон Лупан пішов бродити по місту, але спершу попросив людей зачекати на пристані, а сам пішов у контору порту оформити, як того вимагає закон, документи на корабель і на екіпаж, щоб усе було готове до відходу.
Капітан зупинився біля дерев'яного щита на двох стовпах, прикритого зверху дашком. Такі щити були в усіх портах, і жоден моряк не пройде мимо, не прочитавши вивішеного списку загиблих кораблів, який доводився до загального відома.
Ясна річ, тоді не було сьогоднішніх засобів інформації, отже, в списки вносились кораблі, загибель яких міг хтось підтвердити. Але знаючи про сумну долю одного, ніколи не можна мати певності, що не зазнав катастрофи й ще хтось, бо ж про чиюсь загибель звістки ніколи й не надійде.
За звичаєм, який виробився в портах, Антон прочитав список до кінця, як це робить кожен моряк, сходячи на берег.
З тих суден, які мали прийти в Стамбул, загинули останнім часом сім баркасів, один трьохсоттонний бриг, два пароплави й чотири каїки.
Капітан «Сперанци» відчув, як серце його стислося: один із двох пароплавів, що зазнали катастрофи, був «Гельдер» під голландським прапором, ним він ходив колись до Індії. Ідучи з Одеси
Список загиблих кораблів — це ніби знак жалоби, мов чорний креп на дверях будинку, де хтось помер, він виповнює душу кожного моряка сумом. Але моряк, зосередившись думкою про загиблих, іде потім до судна, піднімає якір і виходить у море, навіть якщо знає, що колись і він поповнить список, бо коли завагається, то вже не буде моряком.
Залагодивши справи в конторі, Антон Лупан повернувся до своїх, і вони всі разом пішли до міста.
Екіпаж «Сперанци» ледве пробивався крізь натовп і через кількасот метрів узяв праворуч, на кам'янисту вулицю, яка так круто бралася на горб, що подекуди були зроблені східці, отже, по ній не їздили ні підводи, ні карети. Тут ходили тільки носії з вантажами — жилуваті широкогруді люди, одягнені в білі брудні шаровари, жовті жилети, і всі в фесках. На плечах у кожного подушечки, напхані клоччям, на які вони клали важкий вантаж.
На вулиці було повно шолудивих псів, що сумно дивились на перехожих, на носіїв, на віслюків, а ті звично обминали їх — вони зналися давно.
— Тьху! — сплюнув Хараламб. — А яка краса здасться, коли дивитися знизу!
— Старе місто! — відповів Антон. Його нічого тут не дивувало. — Йому вже дві з половиною тисячі років!
— А як старе, то не може трохи обновитись чи хоч почиститись?
Чужоземець, уперше потрапивши до Стамбула, може поблукати з перших же хвилин у лабіринті його вулиць, вуличок і кривих провулків, які в'ються й вигинаються без початку й без кінця, усі вони однакові, і ніде нема табличок з назвами.
Засноване майже за сім сторіч до нашої ери греками і переходячи по черзі з рук у руки найрізнішим володарям, це місто, — воно звалося колись Візантія, — розвивалося абияк. Володарі зводили палаци, вежі й фортечні мури, християни — церкви, мусульмани — мечеті, які дивують і зараз очі, а решту вже довершили бог і пророк.
Греки, переважно рибалки й купці, були не настільки войовничі, щоб захистити свою домівку, і вона, сягнувши свого найбільшого розквіту, перейшла потім до інших рук: перси Дарія І, афінці й спартанці, македонці, далі римляни, один з імператорів яких, Константан, дав Візантії своє ім'я, — і цю назву, Константинополь, і по сьогодні вживають деякі іноземці на прикрість туркам. Турки захопили місто лише в середині XV сторіччя, після трьох облог, зробили його столицею турецької імперії і відтоді не випускають з рук. Але, перейменувавши Константинополь на Стамбул, щоб стерти й сліди минувшини, вони не помітили, що нова назва — навіть не турецьке слово. У покореному місті було дуже багато греків, і це цілком природно. Жили вони переважно в передмістях, які є ще й сьогодні, і коли йшли звідти у своїх справах, то казали: «Eis ten polin», що означало: «Я йду до міста». З цих слів, переламаних на турецьку, і вийшла оттоманська назва для покореного міста — Істамбул. Отже, в сьогоднішнього Стамбула від греків залишилась не тільки основа, а й його назва, яку ти досі, читачу, вважав за турецьку.