Підняти вітрила!

Тудоран Раду

Він змалював їм зовнішність П'єра Баяна, особливо його валізу, яку можна було впізнати за багатьма готельними наклейками.

— Якщо побачите когось схожого на нього, підходьте й розпитуйте. Помітити його не дуже важко, бо там небагато європейців. Ти, Герасіме, не випускай з очей порту…

Не встиг він закінчити, як під несміливими кроками заскрипів трап і на палубі з'явився, понуривши голову, знічений Ісмаїл.

— Пане! — обізвався він до Антона ні живий ні мертвий. — Дати ще п'ять лір, можна?

Капітан

збентежено знизав плечима. Гаманець кіра Леоніди був не бездонний, а гроші ж потрібні ще й на дорогу до Пірея… Правда, є ще п'ятнадцять Акопових ікосарів.

— Не можна дати? — злякано перепитав Ісмаїл.

— Якщо дуже треба, я, звичайно, дам. Тільки ти нагодився не в слушний час. Та що ти в біса робиш з такими грішми?

— Для дружини, пане, треба дати.

— А хіба я не дав тобі п'ять ікосарів в обід?

— Дати Лалель. Тепер треба дати Муфіде. — І Ісмаїл показав на пристань, де стояла тонка й висока, мов мінарет, туркеня.

— То в тебе тут цілий гарем! — вигукнув капітан. — Хоч би попередив! То на цьому вже кінець?

— Ще є Валіде, — відповів ніяково кок.

— Ну гаразд, ось п'ять ікосарів для Муфіде і п'ять для Валіде, але для інших уже не проси! Може, ти хочеш, щоб ми продали корабель заради твого гарему? А тепер іди до Муфіде, і щоб завтра до обіду я тебе тут не бачив.

— Ми не йти вночі? — спитав Ісмаїл, жвавішаючи.

— Ні! І знай, більше грошей я не дам!

— Валіде робити сараїлі, я завтра приносити. Сараїлі Валіде смачно-смачно!

Кок пішов, похитуючись, мов буйок, біля Муфіде, А Антон подався до міста. Спершу відвідав представництво Франції, і, хоч після обіду тут було зачинено, йому вдалося знайти секретаря консульства.

— Ви знаєте інженера П'єра Ваяна, французького підданого?

— Особисто не знаю, але чув про нього, — доброзичливо відповів секретар. — Він недавно обмінював паспорт, і цим займався саме я.

— То чому ж ви його не знаєте особисто?

— Бо він прийшов не сам, а прислав готельного служку. Це дозволяється у Стамбулі, — ви, мабуть, знаєте. Очевидно, пан Баян дуже зайнятий…

Антон пішов звідси трохи заспокоєний. Він не просунувся вперед ні на крок, але тепер був певен, що знайде П'єра.

До вечора він бродив по вулицях, заходив у кав'ярні, в холи готелів, придивлявся до перехожих, сподіваючись випадково побачити його, але покладав найбільші надії на своїх людей на вокзалах.

Коли повернувся в порт, прибув саме Акоп, а з ним цілий караван віслюків та носіїв. Скринь він привіз дві, а не одну, не один тюк, а три, крім того, з десяток мішків. На жаль, не було Герасіма. Але вірменин, уже в тій самій поношеній свиті, в якій приходив раніше, побачивши розгубленість на обличчі Антона, підійшов, б'ючи низькі поклони, і сказав медовим голосом:

— Хай не сердиться ефенді капітан: пожитків

виявилось більше, ніж я думав. Але я чесно заплачу.

— Про це ви домовитеся з моїм стерновим, коли він прийде.

— А навіщо відкладати? Ми домовились про п'ятнадцять ікосарів, я дам ще п'ять.

Антон не одразу зметикував — багато це чи мало, тому загаявся з відповіддю.

— Ще десять! — вихопився Акоп, глянувши на нього. — Ще п'ятнадцять!.. Разом тридцять…

Не почувши відповіді, бо капітан тільки здивовано дивився на нього, вірменин дістав повний гаманець і поспішно мовив:

— Сорок, якщо тридцять мало. Плачу одразу. Як хочете — лірами, наполеонами, ікосарами?

— Мені однаково, але я вимушений повідомити погану новину: ми затримаємось ще на один день. Якщо ви поспішаєте, то пошукайте іншого капітана.

Вірменин сахнувся, ніби його торохнули по голові, потім глянув на пристань, на носіїв.

— Кого я знайду зараз? Якщо ми домовилися, я йду з вами. Але завтра підемо, не будете відкладати, це напевно?

— Певним не може бути навіть аллах. Якщо буде попутний вітер…

— Гаразд, — погодився Акоп, розуміючи, що нема іншої ради. — Можна вантажити речі?

— Звичайно!.. Гей, Крісте, відчини трюм. А ти, Мігу, притримай Негріле, щоб не залишив нашого гостя без свити.

На пристані стояв митник, байдуже дивлячись на Акопові мішки, але час від часу боязко зиркав по боках. Коли пожитки були вже в трюмі, вірменин підійшов до нього, всунув щось у кишеню, одержав папір з печатками і повернувся на палубу, полегшено зітхнувши.

— Тепер можете спокійно йти, — сказав йому Антон. — Але завтра щоб були тут перед обідом.

— Іти? — злякався вірменин. — Навіщо йти, якщо заплатив? Я залишаюся тут! — І він сів зверху на трюмі.

— Вас ніхто не проганяє, — відказав капітан. — Я думав, може, у вас є справи в місті.

Невдовзі повернувся Герасім. До завтра не відчалюватиме жодне судно — ні пароплав, ні вітрильник, ні навіть баркас.

— Де ми покладемо спати вірменина? — спитав Антон. — Забрати його до себе в каюту, чи ви візьмете в кубрик?

— Подивимось, що він сам скаже… Гей, пане, ходімо вибирати ліжко! Бажаєте каюту-люкс чи вдовольнитесь звичайною? Але це коштуватиме ще один ікосар, бо за ночівлю ми не домовлялися.

— Я спатиму тут. У мене є подушка й ковдра.

— Ти глянь на нього, скупія! — прошепотів Герасім до Антона. — Він ладен повіситись за ікосар!

— Та облиш його, Герасіме! Він щедро заплатив! Знаєш, скільки я взяв з нього? Сорок золотом!

— А це ж як, пане?

— У нього виявилось зайве майно.

— Бачу, ви осягаєте ремесло купця, — задоволено усміхнувся Герасім. — Ну, якщо так, треба поводитися з ним чемніше… Ефенді Акопе, я пожартував! За каюту не треба платити нічого.