Підняти вітрила!
Шрифт:
Вахтовий дзвін вибив тричі по два короткі удари, сповістивши сьому годину й наближення вечері.
— А зараз ходімо подивимось, що там на палубі! — вирішив капітан.
На палубі тинявся Ієремія зі своїм мушкетом, шукаючи місця, де б присісти й почати витирати іржу!
— Геть звідси зі своєю залізякою! — гаркнув на нього Герасім, побачивши, що той умощується неподалік від стерна. — Хочеш, щоб компас почав танцювати? Іншого місця на всій палубі не можеш знайти?
— Пане, а то правда, що метал збиває стрілки компаса? — спитав юнга. — Дядько Герасім прогнав і мене колись,
— Так воно і є, Мігу. Залізо дуже впливає на компас. Треба не забувати про це ніколи!
— А в нас он скільки металу на кораблі, він що, не впливає? Якорі, ванти…
— Вони всі далеко…
Цього вечора їм не судилося поїсти нормально: виявилося, що в Стамбулі через ту лихоманку перед відплиттям ніхто не потурбувався про харчі. Тих, що взяли в Суліні, могло вистачити на два-три дні. Антон вирішив зайти на Скірос, запастися продуктами, все одно треба й ченця там висадити.
Сяк-так обманувши голод, вони спустили частину вітрил, бо вітер, досить сильний, вночі обіцяв ще посилитись. Герасім засвітив ліхтарі, потім узяв у кубрику ковдру й ліг на палубі, підмостивши замість подушки бухту швартового канату.
— А ви йдіть на мою койку, — сказав він ченцеві. Той хутенько зник під палубою, прихопивши й бесаги, аби бути подалі від Негріле.
Попереду на обрії біліла світла смуга, відбиваючись у кількох хмаринах, гнаних вітром. Зате за кормою «Сперанци» була непроглядна ніч. Тільки бліда стрічка, мов стежка розлитого в воді молока, розрізувала край завіси ночі, а далі та завіса ставала ще темніша, ще важча. Рідкі спалахи маяка у Сан-Стефано, з боку Стамбула, прошивали темряву срібною шпагою. Водночас другий маяк, у Ерельї, на європейському березі, схрестив своє лезо з тим, що був ззаду. Невдовзі ліворуч з'явився ще один, важко піднімаючись із хвиль, мов погляд вартівника, який визирає через мур.
— Маяк на одну чверть ліворуч бугшприта! — вигукнув Мігу — він був у дозорі.
— Бачу, — відповів капітан від стерна. — Це маяк на Мармуровому острові.
Рівно опівночі заступив до стерна Ісмаїл, а в дозор став Ієремія. Антон залишився ще з годину на палубі, поки вони дійшли на траверс маяка. Мігу теж не спускався в каюту. Тепер острів виднівся здалеку, мов розпливчаста тінь, яка виповнює душу і острахом, і сумом.
— Це великий острів, пане?
— Кілометрів двадцять завдовжки.
— І на ньому нема жодного міста?
— Є одне містечко, Мармур, але з протилежного боку. А чому ти не йдеш спати? Не забувай, що завтра в нас багато роботи.
Почувши ці слова, Акоп, який, видно, не міг заснути, підвівся над трюмом.
— Ефенді, завтра вранці ми будемо в Галліполі?
— Так, годині о сьомій, якщо буде такий самий вітер.
— І зупинимося в порту?
— Тільки для митного догляду. Краще нам його пройти тут, а не в Чанаку.
— А не можна піти без догляду?
— Як ви можете навіть думати таке? Ви що, ніколи не плавали через Дарданелли? Хочете, щоб по нас ударили з гармати?
Вірменин хотів був ще щось спитати, але тільки зітхнув і знову всівся на трюмі.
Перш ніж піти спати, Антон Лупан підійшов
— Пильнуй, щоб не наближатися до землі. Через дві години по правому борту має з'явитися маяк у Каракіой.
— Я знати, я багато ходити по Мармурове море. Ого, давній стерновий Ісмаїл!
Мігу хотілось залишитись на палубі, але розміркувавши, що Антон може розгніватись, він спустився в кубрик. Чернець стогнав уві сні, потім запала тиша. Не мутно було нічого окрім дихання людей та шуму хвиль за бортом.
Зненацька в цій тиші Мігу причулися дивні звуки, схожі на вуркотіння голуба, коли він взимку підлітає до вікна. Хлопець напружив слух, але вуркотіння вмовило: мабуть, це був один із голосів моря, бо море, коли вслуховуєшся в нього з середини корабля, має не один голос. Воно виє, мов вовк, стогне, мов розлючений бугай, і микає, мов собака, реве, мов ведмідь серед ягід, бекає, мов вівця взимку, плаче, мов олень, гнаний загінниками, стогне, мов хвора людина, то чому б йому не мати ще й голосу голуба, який вуркоче взимку біля вікна?..
Так подумав, мирно засипаючи, юнга, а за бортом море розмовляло на всі свої голоси.
Мігу розплющив очі, коли сонце виходило з хвиль, ніби червона феска на голові якогось оттоманського Нептуна. Зирнувши по каюті, Мігу згадав про ченця й перехилився до нього. Крізь ілюмінатор падала смуга сірого світла, розганяючи морок по кутках. Чернець спав горілиць, чорна скуфія збилася набік, а права рука була опущена вниз і стискувала мотузки бесаг. З палуби не долинало жодного звуку… Та хай йому біс! Бувають же іноді такі моменти, коли тебе охоплює страх і здається, ніби довкола все вимерло, навіть Ісмаїлове хропіння неспроможне прогнати неспокій, спричинений гнітючою тишею. Мігу знову здалося, ніби він чує вуркотіння, що лине невідь-звідки. Навряд чи це один із голосів моря, адже він ось тут, поруч, за кілька кроків!
Хлопець обережно спустився з койки, щоб не розбудити ченця. Натягуючи чоботи, побачив під подушкою в того біблію, яку чернець учора смиренно читав. Мігу ніколи не тримав у руках святої книги, і йому аж закортіло хоч глянути на неї. Він навшпиньки підійшов до койки, тихесенько витяг її, розгорнув товсту палітурку — і заціпенів, витріщивши очі… Цієї миті чернець скочив з койки, розлючено вихопив книжку і при цьому так глянув на хлопця, що той стрімголов кинувся на палубу, ніби за ним гнався сам нечистий.
Вітер змінився і віяв тепер майже з корми. Під затишком берега хвилі були менші. Одна з них ударила в борт, від глухого удару затремтіла палуба й загойдалися ванти.
Через годину румунська шхуна була в Галліполі і кинула якір на внутрішньому рейді. Від берега відчалила шлюпка, але слуга падишаха подався спершу на англійський корабель, що зупинився трохи далі й нервово подавав сигнали прапором.
Антон глянув у підзорну трубу на цей пароплав, колишній бриг, мабуть, один із перших в історії навігації, на який поставили парову машину. Колись він ходив на такому, італійському, до Персидської затоки і прокляв життя, тому здивувався, що сьогодні, через стільки років, є люди, які наймаються на нього в екіпаж.